Розділ 2

Дарина.

Смажу рибу на літній кухні і відчуваю, ніби хтось мене поглядом сканує.  Обертаюсь і бачу як на мене дивиться наш тимчасовий сусід. Він мабуть на запах риби прийшов, як кіт на молоко.  Стоїть собі і заглядає через паркан.

-Чого тобі?- питаю.

-Що у вас так смачно пахне?- питає мало не облизуючись.

-Рибу жарю. А що?- дивлюся на його волосся - досі мокре, чи може знову купався?

-Пригостиш? В якості фізичної та моральної шкоди.- каже дивлячись поглядом як у нашого собаки, який кісточку просить. Ще не вистачало, щоб скавучати почав.

-А більше нічого не придумав?- питаю, а сама перевертаю рибу на інший бік.

-Тоді продай мені хоч дві рибини. Через вранішні події голодний, а втебе так смачно пахне.- каже сусід.

-Моя риба дорого коштує. В тебе не має таких грошей.- кажу йому і чую, як щось з шумом падає.

 Оглядаюсь на паркан нема сусіда. Мабуть  побудував піраміду, яка рухнула, під його вагою. Сміюся на весь двір. Навіть наш собака  гавкати почав. Мама в цей час вийшла з хати і підійшла до мене.

-Ти ще довго? Вже час снідати. Та підемо сіно сушити.-каже мама поглядаючи скільки ще лишилося не дожарених рибин.

-Вже закінчую.- кажу.

-А що там грюкнуло, мов грім серед ясного неба?- питає мама оглядаючись на всі боки.

-То наш новий тимчасовий сусід  в дворі прибираю.- сміюся.

-Може щось сталося? Іди поглянь, а то знову щось утворить. Потім і жити ніде буде.- каже мама, забираючи в мене лопатку для перевертання риби.

-Та, що йому буде! Ну добре, подивлюся.- кажуя і під грізним поглядом мами йду до сусіда.

Заходжу в двір. Сусіда не видно. Лише стара драбина, яка мабуть і не витримала цього буркотуна.

-Агов, є хто живий?- гукаю.

Виходить диво дивнез фінгалом під оком, на лобі гуля, на руці подряпини, одяг порваний.

-Ого, як тебе життя покидало, Робінзоне.- кажу і сміюся.

-Не смішно! Чого прийшла? Подивитися на мій жалюгідний вигляд? Це все через тебе!- каже він і дивиться на мене розізлившись.

-Так, стоп! А я тут до чого. Ти мабуть гарно головою приклався? Сам заліз на курячу драбину, думав, що якщо мокрий півень, то можна, а я винна.- кажу дивлячись, як він витирає обличчя рушником.

- Тобі не говорили, що з сусідами дружити треба.- каже він ближче підходячи до мене.

-Тож з сусідами. А ти хто? – питаю задравши голову.

-Зараза.- каже мені.

-Скажений лис! – кажу йому. – Прийшла подивитися, чи швидку з пожежною не треба викликати, піклуюся, а він обзивається.- кажу і розвертаюсь, щоб йти, але Артем хапає мене за лікоть.

-Почекай. Вибач. Я просто злюся, бо день сьогодні не вдався. – каже він, а я поверьаю голову і дивлячись на  нього на секунду забуваю де я.

Який у нього проникливий погляд. А ці гарні карі очі, мабуть не одну пару очей з розуму звели. Він теж дивиться на мене зачаровано.

-Дарино, ти там скоро.- кричить мені мама через паркан, і вся чарівна мана минає.

 Сусід відпускає руку і опускає голову.

-Доброго дня. З вами все добре?- питає мама, знаючи вранішню ситуацію.

-Так, дякую за турботу.- каже сусід.

-І це ви називаєте впорядку? Дарино веди сюди нашого тимчасового сусіда. Будемо його лікувати. І поснідаємо разом.- каже мама.

-Дякую, не потрібно, - каже Артем.

-Заперечень не приймаю.- каже мама і Аретем погоджується, мабуть хоче моєї рибки спробувати.

-Переодягнися, хоча б, а то на опудало схожий.- кажу я і йду на вихід.

-Костюм одягнути, чи в шортах і футболці можна?- летить мені в слід.

-Ха-ха, жартівник.- кажу я і закриваю двері.

Йду в бік дому.

-Мамо, навіщо ти його запросила? Нам ще тут неприємностей не вистачало.- кажу ій.

-Доню, будь добрішою. Тобі ще заміж виходити. Чи ти гадаєш, що  хлопці, всі твої таргани терпіти будуть.- каже мама, ставлячи ще одну тарілку.

-Мамо, спочатку, кар’єра, а потім заміж.- кажу улюблені з дитинства слова.

-Ой, доню, в кого ти така пішла?- каже моя мама Марія Петрівна.

- Здастуйте.- вітається наш сусід в мене за спиною.

-Ой, нене! Доню принеси «Рятівник», нашому гостю.- каже  мама.

-Не треба.- каже сусід мляво.

-Ще й як треба.- каже мама і сама тягне нашу «домашню аптечку».

Дивлюся на сусіда. Він переодягнувся. Тепер майже ідеальний, якби не  гуля та синець.

-Ось. Намасти гостеві гулю, Дарино, а я тата покличу, досить, уже свого «Пса» дивитися, а то детективом стане.

Я беру крем і наношу собі на руку та підходжу до сусіда. Він дивиться на мене, а я на нього і ніби знову час  зупиняється. Підходжу ще ближче і наношу крем. Від чуваю легкі мурахи, що прокочується  моїм тілом, коли торкаюся  до його шкіри.