Глава 14

 Роман

 Через п'ятнадцять хвилин Кіра з Нікою були вже у лікарні. Ніка була похмура і чимось роздратована. Здається, я здогадуюся чим.

 Мій тато подивився на синець і сказав Ніці:

 - Значить так, або ти зараз розказуєш, звідки в тебе синець, або ми влаштовуємо тобі повну ізоляцію без права виходити на вулицю та спілкуватися з друзями і рідними.

 Ніка спохмурніла, але відповіла на диво спокійно.

 - Гаразд, я все розповім, але за однієї умови.

 - І якої ж?

 - Ви не будете посилювати охорону та забороняти мені навідувати сім'ю.

 - Згода.

 Ніка все розповіла. Про машину, що ледь не збила її по дорозі до поліцейського відділку, про урок фізкультури, після якого біль посилився і про запаморочення біля лікарні.

 Усі присутні були шоковані, а я, певно, найбільше. Ну як так можно відноситися до свого здоров'я? Тут Ніка подивилася на мене.

 - А ти що тут робиш? Вирішив вибачитися? Навіть не думай, не вибачу!

 Розвернулася і вибігла з палати. Я за нею. Наздогнав я її вже на вулиці. 

 - Нам треба поговорити.

 Вона подивилася на мене очима, повними злості і образи.

 - Нам нема про що говорити. Залиш мене.

 - Ні, не залишу. Скажи, що я маю зробити, щоб виправити свою помилку?

 - Я не знаю. Думаю, такого завдання не існує. Бувай.

 Розвернулася і пішла. Я не буду її спиняти, вона має право ображатися.

 Повернувшись до палати, я переповів нашу розмову іншим. Першою мене підтримала Віра.

 - Я поговорю з Нікою. Впевнена, вона тебе пробачить.

 - Я так не думаю. Ти б бачила, з якою ненавистю вона на мене дивилася.

 Всі замовкли, нічого було казати. 

Пройшло три години...

 Вже вечір. Я зробив домашнє завдання, зараз намагаюся додзвонитися Ніці. Але все марно. Вона і чути мене не хоче. Щоб не зійти з розуму, я вирішив піти на пробіжку.

 Бігти мені довго, тому я дістав навушники і ввімкнув музику. Вона допомагає мені заспокоїтися, хоча зараз мені навряд вдасться це зробити. Сьогодні було багато пригод, але мені здається, що це не всі пригоди на сьогодні.

 Я як знав. Щойно про це подумав, як почув дівочий крик про допомогу. Стоп, мені здається, чи голос знайомий? Та все одно, знайомий чи ні, треба рятувати дівчину. 

 Я побіг на крик. Яким же було моє здивування, коли я побачив Ніку! І вона не одна. Біля неї стояв великий чорний пес. Він загарчав і кинувся на Ніку. Вона скрикнула. Я, не гаючи ні хвилини, побіг до собаки.

 Пес був великим, але недарма ж я тренуюся вдома. Я швидко відштовхнув пса від Ніки та прогнав його.

 Коли пес втік, я подивився на Ніку. Вона була не на жарт перелякана.

 - Як ти? Все добре?

 - Начебто. А як ти тут опинився?

 - На пробіжку вийшов. То з тобою точно все добре?

 - Так! Я, до речі теж на пробіжці, тому побігла.

 Я схопив її за руку.

 - Ти нікуди не побіжиш. Тобі потрібна допомога.

 - Не потрібна!

 - А я думаю, що потрібна.

 - Відпусти, мені боляче!

 Я відпустив її. На своїй руці відчув щось вологе і липке. Невже....

 Так, я не помилився.

 - Ніко, в тебе кров!

 Ніка здивовано подивилася на мене, потім на свою руку. Там була рана від укусу собаки, а з неї текла кров. Побачивши її, Ніка зблідла.

 - Та що ж таке? Одна проблема за іншою. Гаразд, я піду додому, оброблю рану.

 Але я мав інші плани.

 - Ти підеш до мене. У нас є все необхідне для того, щоб обробити рану.

 - У мене теж усе є. Навіщо мені до тебе йти.

 - Невідомо, звідки цей пес. В рані може бути інфекція. Тому не сперечайся, ти йдеш зі мною!

 Вийшло трохи грубувато, але по іншому мені б не вдалося вмовити Ніку. Вона лише ображено подивилася на мене.

 - Добре, але знай, я на тебе ще ображаюся.

 Це ненадовго. Я впевнений.

 Повернувшись до мене додому, я швидко пояснив, що сталося і відвів Ніку до себе в кімнату. Туди ж прийшов тато з аптечкою.

 - Так, молодь, а тепер розповідайте нормально, як так вийшло, що собака вкусив Ніку.

 Ми ще раз все переповіли, не забули вказати і породу собаки, і те, що вона була без нашийника.

 - Що без нашийника, це погано. Тоді у рані дійсно може бути інфекція. Гаразд, зараз промию рану, а там подивимося.

 Процес був довгим. Я вийшов з кімнати, щоб не заважати, та пішов на кухню щось перекусити. Там була мама. Вона щось готувала. 

 - Мам, навіщо ти щось готуєш? Ми ж начебто повечеряли.

 - Ви так, а Ніка, певно голодна. Якщо ні, то буде завтра на сніданок.

 - Ну добре, як хочеш.

 Хвилин через 15 з кімнати вийшли тато і Ніка. Ніка була сумною і трохи наляканою. Вона подивилася на мене і в її погляді я не помітив тієї образи, що була раніше. Після вечері Ніка відвела мене в сторону.

 - Мені треба з тобою поговорити.

 - Невже? Ти ж начебто не хочеш зі мною розмовляти.

 Вона зітхнула.

 - Сьогодні я змінила свою думку. Ром, вибач мене за те, що я на тебе ображалася. Я сама винна, мені справді треба було залишитися вдома.

 - Це ти мені вибач. Якою б не була твоя таємниця, я мав її зберегти.

 - То що, мир?

 - Мир.

 Ми обнялися. І я нарешті побачив щасливий блиск у її очах.

 - Як твоя рука?

 - Болить, але вже не так сильно. - Ніка подивилася на годинник. - Ой, вже пізно. Я піду додому.

 - Ходімо я тебе до дверей проведу.

 Вже біля дверей ми попрощалися і домовилися бігати разом, щоб уникнути сьогоднішніх пригод.