Глава 12

Вероніка

 Я вже два дні сиджу вдома. Про стан рідних дізнаюся лише через дзвінки лікаря. Добре, хоч друзі до мене заходять, а то я б не знала, що мені стільки часу робити.

 Все, досить! Я розумію, що мені загрожує небезпека, але бажання побачитися з рідними сильніше. Тому я швиденько вдягаюся і біжу на вулицю.

 Йшла я повільно, думаючи про своє. Не помітила, як мене хтось кличе:

 - Ніко? Що ти робиш на вулиці?

 Ні, тільки не це. Рома. Тепер доведеться щось вигадати. Але мій друг передбачуваніший за мене.

 - Навіть не думай щось придумувати, я знаю куди ти зібралася.

 - А ти думав, що я буду вічність сидіти вдома? Я ж навіть не можу вийти за продуктами, замовляю доставку онлайн! Скільки можна? - Я вже виходжу з себе.

 - Це для твоєї ж безпеки, як ти не розумієш! 

 - Набридли вже зі своєю безпекою! Все, роби що хочеш, я йду в лікарню до сім'ї! - І, не чекаючи відповіді Роми, побігла вперед .

 Але мене зупинив нестерпний біль у боці, там, де декілька днів тому мені хтось поставив синець. Запаморочилося в голові. Щоб не впасти, я схопилася за стовп.

 - Ніко, що з тобою? Тобі погано?

 Хоч я іноді й ненавиджу Рому, він усе таки вміє з'являтися в потрібному місці в потрібний час.

 - У голові запаморочилося. Вже все добре, не хвилюйся.

 - Якщо ти вже вийшла, давай я тебе проведу до лікарні. Заодно і попрошу батька визначити проблему твого запаморочення.

 - Ні, я сама. І тату своєму про те , що щойно сталося, нічого не кажи.

 - Але...

 - Зроби будь ласка так, як я сказала!

 Я подивилася на нього, мовчки благаючи про розуміння. Рома кивнув.

 - Дякую... Я обіцяю, що все тобі розкажу, але потім. А зараз мені треба йти.

 І щоб уникнути запитальних поглядів, я швидко пішла уперед. Добре, що до лікарні недалеко. Зайшовши усередину, я підійшла до адміністратора.

 - Скажіть, будь ласка, у якій палаті лежать Хазанови Ольга, Дмитро і Віра. 

 - А ви їм хто?

 - Сестра і донька.

 Дізнавшись потрібну мені інформацію, я пішла до мами з Вірою. Ось вже бачу і охорону. Вони мене зупинили, але дізнавшись, хто я, пропустили.

 Я зайшла у палату і посміхнулася. Бо до мене посміхалися дві мої найрідніші людини. Мовчанку перервала мама.

 - Привіт Ніко. Ну як ти, справляєшся?

 - Так, трохи... Як ви? 

 - Все буде добре. Найгірше позаду.

 Віра теж недовго мовчала:

 - Тебе охорона певно дістала. До речі, чому вона тут стоїть?

 Я здивовано подивилася на неї.

 - Ви нічого не знаєте?

 - Ні, лікар тільки сказав, що ти сама розкажеш.

 - Ну добре, слухайте...

Пройшло півгодини...

 Мама і Віра були шоковані. Хоча ні, шокована була лише Віра, на обличчі мами читалася злість.

 - Я знала, що це колись станеться.

 Ми з Вірою здивовано подивилися на неї.

 - Тобто? Ти усе знала?

 - Так. Але перш, ніж сипати мене запитаннями, вислухайте і не перебивайте.

Вісімнадцять років тому...

Ольга Хазанова

  Зараз ведеться суд над братом Діми. Нам усім важко. Але найважче самому Дімі, вони ж бо з братом найкращими друзями були.

 Суддя виніс вирок. Довічне ув'язнення. Ми всі вже збиралися виходити, але раптом Віктор нахилився до нас із Дімою і прошепотів:

 - Я цього так не залишу. Ви заплатите за це, от побачите...

 Зараз

Вероніка

 - Схоже, час розплати настав. У вигляді цієї аварії... - Я подивилася на маму. Вона була схвильована, як ніколи. Невже все справді так погано? - Ніко, донечко, все серйозніше, ніж ти думаєш. Від цього чоловіка можна чекати чого завгодно. Тому будь ласка, послухай поліцію і своїх друзів, залишайся вдома.

 - Мамо, а як же ви? Я ж не можу вас тут самих залишити?

 - Доведеться. До того ж, ми не самі, палата під охороною. 

 - Гаразд. Я буду залишатися вдома.

 Щойно я зібралася йти, у палату влетів Олександр Сергійович.

 - Ніко, що ти тут робиш? Я ж просив залишатися вдома!

 - Олександре Сергійовичу, а як ви дізналися, що я тут?

 - Від Роми, а як же іще. До того ж, він розказав, що тобі стало погано на вулиці. Тому зараз без заперечень йдеш на обстеження.

 Мене охопила образа і злість. Як так можна, я ж довірилася Ромі, а він!

 - Я нікуди не піду! Вибачте, але мені потрібно йти!

 Я прожогом вилетіла з лікарні, не звертаючи увагу на біль. Чому Рома так зі мною поступив? Я ж довірилася йому! Але схоже, що йому все одно на мої таємниці і почуття!

 Вдома я почала ридати. Навкруги мене стільки зради і брехні! Що ж мені тепер робити? Якщо я з'явлюся в лікарні, мене або відведуть додому, або поведуть на обстеження. А цього не можна допустити.

 Дзвінок у двері. Хто це може бути? Я що, забула, що замовила продукти? Та нібито не замовляла...

 На порозі стояв Рома. Мені стало так образливо, я без відрази не могла на нього дивитися. Хотіла закрити двері, але він мене зупинив.

 - Ніко, зачекай. Треба поговорити.

 У мене на очі навернулися сльози.

 - Про що, Ром? Ти зрадив мене! Я попросила зберегти мою таємницю, а ти навіть на це не спроможний!

 - Я розумію, що поступив підло, ти права, я не мав права видавати твій секрет. Але я хотів як краще. Тобі дійсно зараз краще не виходити з дому. А погано тобі стало не просто так, я ж бачив, як ти за бік схопилася. Може, розкажеш правду, що сталося того дня, коли мій дядько сказав тобі про те, що аварія була не випадковою?

 Я дивлюся на Рому і не можу зрозуміти себе. Так, мені боляче за зраду, але з іншої сторони, Рома справді хотів як краще. Ні, я не можу довірити йому свій секрет знову.

 - Вибач, Ром. Але ні. Ти втратив мою довіру до себе. І нам немає про що більше розмовляти.

 Я зачинила двері на замок перш, ніж Рома встиг зреагувати. Перші дві секунди я стояла. Потім сили закінчилися і я повільно опустилася на підлогу. Сьогодні я втратила друга, але розумію, що частково у цьому винна сама. Але образа сильніша за здоровий глузд. Тому, Ромо, хочеш ти цього чи ні, але поки ти не зрозумієш, що насправді зробив, нашій дружбі не бути...