Глава 11

Вероніка

 Ми з Ромою і Кірою у кабінеті поліцейського і зараз дізнаємося те, що назавжди змінить моє життя. Як тільки Олексій Сергійович почав розповідь, у мене усередині все похололо:

 - Спершу я хочу сказати, що ми дізналися, що Хазанов Дмитро Володимирович був притягнутий до кримінальної відповідальності. Не прямим шляхом, як свідок, але це теж має значення.

 Але як це? Ні, цього не може бути! Мій тато, який ніколи і мухи не образить, притягнутий до криміналу?!

 - Але що ж такого сталося?

 - Ніко, тобі знайоме ім'я Віктор Гордійчук?

 - Ні. А хто це?

 - Це твій дядько.

 Щооо?

 - Що? Який дядько? У мене немає ніякого дядька.

 - Є.

 Але як це? Батьки мені нічого не розповідали. Що це взагалі означає?

 - Ніко, ти мене чуєш?

 - Так... Вибачте, я задумалася.

 - Гаразд, продовжимо. Я навіть розумію, чому твої батьки нічого не розповідали про дядька.

 - То чому?

 Видно, що Олексій Сергійович вагається.

 - Кажіть вже. Я готова почути що завгодно.

 - Гордійчук Віктор Володимирович - відомий кримінальний авторитет.

 - Щооо!?

 Чесно, я в шоці. Ще вчора я жила звичайним життям підлітка, а сьогодні дізнаюся про те, що в мене є дядько, до того ж, він кримінальний авторитет!

 - Але як це? І до чого тут мій тато?

 - Це довга історія, тому влаштовуйтесь зручніше. Все почалося вісімнадцять років тому. Твої батьки були ще молодими студентами без гроша в кишені. У твого тата був брат Віктор. Вони з дитинства були нерозлийвода. Але все змінив один день...

Вісімнадцять років тому...

Дмитро Хазанов

Нарешті я вдома. Після важкого студентського життя дім - це просто рай. Ще й Вітя повернувся з іншого міста.

 Після невеликої вечері ми з Вітею вирішили прогулятися містом та поговорити. Все таки півроку не бачились.

 - Ну що Вітю, як ти? Як життя?

 - Ти і сам усе знаєш. Яке ще може бути життя у студента: навчання, підробіток, вечірки і дівчата.

 -  Ну дівчата це найголовніше.

Ми розсміялися. 

 - Як же я за тобою скучив, брате.

 - Я теж.

І тут я побачив на руці Віті годинник. Дорогий, напевно. Ну в дешевих магазинах я такий не бачив.

 - Звідки годинник?

 - А, годинник. Це, ну, як тобі сказати.... На роботі премію видали.

  - Ти впевнений?

 - Ну так.

Я бачив, що Вітя бреше, але вирішив не розпитувати. Можливо, справді премію дали, а тут ще й я лізу.

Вночі мені не спалося, тому я вирішив прогулятися. Вийшов з будинку і пішов. Діставшись до парку, я побачив там те, що назавжди змінило моє життя.

На алеї стояли якийсь чоловік та Вітя. Чоловік вмовляв мого брата дати йому ще один шанс, але Вітя похитав головою, дістав з кишені пістолет і вистрілив....

 Зараз

Вероніка.

 - Після цього випадку виявилося, що твій дядько кримінальний авторитет, який за вбивство людей отримував великі кошти. Його засудили на довічне ув'язнення завдяки твоєму тату. А твої рідні піся суду перестали підтримувати з ним зв'язок.

 Я в шоці. Виявляється, я зовсім не знаю своєї сім'ї. Та це й не дивно, за таких то обставин.

 - Оце так історія... Олексію Сергійовичу, а яке відношення ця історія має до аварії?

 - Пряме. Після того, як цю історію дістали з архіву, я вирішив дещо перевірити. І я не помилився. Ніко, Віктор Гордійчук втік з в'язниці два місяці тому.

 - То ви думаєте, що це він підлаштував аварію?

 - У нього був мотив. І змога теж була.

 Ні, цього не може бути. Щоб мій дядько спеціально вирішив вбити сім'ю рідного брата? Ні, я не вірю, ні!

 - А чому тоді у нього інше прізвище?

 - Коли він тільки починав вбивати, він змінив прізвище з Хазанова на Гордійчука. Гордійчук - це дівоче прізвище твоєї бабусі.

 - Зрозуміло...

 Я не знаю що ще сказати. Для мене це і так забагато інформації.

 Тільки зараз я подивилася на обличчя своїх друзів. Кіра і Рома були шоковані, як і я. Але якщо Кіра була лише шокована, то на обличчі Роми я побачила страх. 

 - Дядьку, якщо цей Гордійчук втік, то це значить, що Ніці загрожує небезпека?

 - Так племіннику. На жаль, Віктор може завершити почате і вбити вас усіх. Тому, Ніко, будь ласка, посидь поки що вдома, нікуди не виходь. А біля палати твоїх рідних ми поставимо охорону.

 Ні, це вже занадто навіть для мене. За останній тиждень я пережила багато всього, але щоб таке...

 - Гаразд, я зроблю так, як треба. А тепер вибачте, мені потрібно йти.

 І, не чекаючи відповіді, я вибігла з поліцейського відділку. Додому не йшла, летіла. 

 Вдома, кинувшись на диван, я почала ридати. Не стримуючи себе, у повну силу. Це неймовірно важко, сидіти вдома, знаючи про те, що твій дядько вбивця, здригатися від кожного зайвого звуку. Швидше б це все закінчилося...

***

 - Ніко, донечко!

 - Мамо, де ти? Я нічого не бачу!

 - Ніко, врятуй нас!

 - Тату, де ви? Скажіть хоч щось!

 - Сестричко, допоможи!

 - Віро, що с тобою? Де ви всі?

 - Допоможи... Допоможи... Допоможи...

 - Ні!!!

 Світло. Я у себе в кімнаті. Схоже, я заснула, а це був сон. Просто поганий сон. Я на це сподіваюся.

 До речі, про сон. Треба подзвонити лікарю, дізнатися, як там моя сім'я.

 Щойно я взяла у руки телефон, він завідував від великої кількості повідомлень. Ого, Олександр Сергійович дзвонив мені п'ять разів! Цікаво, навіщо.

 - Привіт, Ніко. Ти не зайнята?

 - Ні.

 - То чому не відповідаєш?

 - Заснула трохи. То навіщо ви мені дзвонили?

 - Твої мама і сестра прокинулися.

 - Нарешті! Чекайте, я скоро приїду.

 - Ні, не треба! Мені відомо, чому ти сидиш вдома і чому біля палат твоїх рідних виставили охорону. Тому, будь ласка, нікуди не йди.