Глава 10

 Роман

 Сьогодні знову у школу. Але мене дратує не те, що потрібно рано вставати, а те, що мій " улюблений " братик завжди мене будить за допомогою дивакуватих способів: то склянку води на обличчя виллє, то почне кричати на вухо " Вставай! Пора у школу! ". От і сьогодні, замість звичайного будильника я отримав порцію гучного року та поганого настрою.

 Збираючись, я думав про Ніку. Цікаво, як там вона сама? Я їй краще зараз напишу.

 " Доброго ранку! Як ти? Як настрій? "

 Вона одразу відповіла:

 " Доброго. Все чудово. Настрій, як не дивно, супер. А в тебе? "

 " Не дуже. Знову потерпаю від братика. "

 " І що він тобі вже зробив? "

 " Ввімкнув рок на всю кімнату коли я ще спав! "

 " Ха ха ха! Нічого собі! Не заздрю! "

 " Ще й не таке бувало... "

 " Добре, по дорозі у школу розповісти про ваші вранішні війни) "

 " Нік, може разом до школи підемо? "

 " А давай! Тоді збирайся, я тебе чекаю через 30 хвилин біля твоїх дверей. "

 " Окей, до зустрічі) "

 " Бувай. "

 Після переписки з Нікою у мене настрій одразу піднявся. Тому через півгодини я вже був готовий. Але згадав, що забув покласти щоденник. Поки я його шукав, з предпокою почулися голоси. Один з них був жіночий. Цікаво, хто це? Мама вже пішла на роботу.

 Вийшовши з кімнати, я побачив Ніку. Вона розмовляла з татом та Ігорем. Щойно вони мене побачили, тато сказав:

 - Що ж ти змушуєш дівчину чекати? Не соромно?

 Я подивився на годинник. Чорт, я затримався на 10 хвилин.

 - Нік, вибач мене будь ласка, я щоденник шукав.

 Ніка посміхнулася.

 - Все нормально. До того ж, у мене був час познайомитися з твоїм братом. - Вона подивилася спочатку на мене, потім на Ігоря. - До речі, ви справді схожі.

 Нашу бесіду перервав тато.

 - Це все дуже добре, але ви спізнюєтеся в школу.

 Ми всі хутко вибігли з квартири. Щойно вийшли з під'їзду, Ніка з усмішкою запитала.

 - Що ви сьогодні вранці вже не поділили? Хто кого розбудив?

 Ігор розсміявся, а я ображено подивився на нього.

 - Не смішно! Ти спеціально мене так вранці будиш. І ти знаєш, що мені це не подобається!

 - Знаю, тому і роблю так.

 - Щоб мене позлити?

 - Ну звісно, братику!

 Ми б почали сваритися, якби не Ніка.

 - Так, все! Я не знаю, що між вами сталося, але будь ласка, вирішуйте це мирно. Я не хочу втручатися у ваші розбірки, тому миріться самі. А зараз давайте пришвидшимо крок, ми запізнюємося.

 Першим уроком у нас фізкультура. Згадавши вчорашній урок, я спохмурнів. Сподіваюся, з Нікою нічого серйозного не трапилося, бо вона вчора виглядала блідою, та й сьогодні не краще.

 Урок пройшов як завжди, от тільки Ніка цього разу сиділа на лавці, поскаржившись, що в неї болить живіт. Але я думаю, що сиділа вона з іншої причини...

 Піся уроку, коли Ніка пішла у їдальню, Кіра відвела мене у сторону.

 - Ром, є розмова. Це стосується Ніки.

 - Так, що вже сталося?

 - Пам'ятаєш, вчора на фізкультурі у Ніку попав м'яч, прямо в живіт?

 - Пам'ятаю, і що?

 - А те, що коли ми переодягалися, я побачила у Ніки на боці величезний синець. І я не думаю, що м'яч міг залишити такий слід.

 Так я і думав. Все таки, треба було вмовити Ніку звернутися до лікаря.

 - Я зрозумів. Знаєш, Кіро, зробимо ось що: після уроків ми скажемо їй, що бачили синець і вмовимо її піти до лікаря.

 - Гаразд. Я прослідкую, щоб після уроків Ніка нікуди не втекла.

 Уроки минули на диво швидко. І ось вже ми стоїмо біля Ніки і зізнаємося, що бачили синець. Ніка спершу опиралася, але потім здалася.

 - Так, у мене є синець. Але нічого страшного, правда, він не болить.

 Піся цих слів хтось із перехожих випадково штовхнув Ніку, від чого вона скрикнула від болю і захиталася. Ми з Кірою взяли її під руки.

 - Нічого страшного, кажеш? А звідки ж такий біль. Все, досить розмов, ми їдемо в лікарню.

 - Але я не хочу!

 - Доведеться.

 Нашу дискусію перервав телефонний дзвінок. Мені дзвонив дядько. Залишивши Ніку на Кіру, я відійшов і взяв слухавку.

 - Привіт, племіннику! Як справи?

 - Все добре. А що сталося?

 - А чому ти вирішив, що щось сталося?

 - Тому що просто так ти дзвониш дуже рідко.

 - Гаразд. Так, дещо сталося.

 - Що?

 - Не хвилюйся, нічого серйозного. Просто скажи, Вероніка Хазанова - твоя одноклассниця?

 - Так, і подруга. А що?

 - Мені потрібно їй дещо розповісти.

 - Це з приводу підлаштованої аварії?

 - Ти все знаєш?

 - Так.

 - Ну добре. Так, це з приводу підлаштованої аварії.

 - То що там?

 - Я не можу тобі цього розказати. Краще спробуй додзвонитися Ніці.

 - А чому ти не можеш?

 - Ніка не бере слухавку.

 - Вона поряд зі мною. Я їй зараз все передам.

 - І попроси її зараз приїхати. Це дуже важливо.

 - Обов'язково зараз? Це не може почекати?

 - Ні, не може. Чекаю Ніку у відділку.

 Закінчивши розмову, я повернувся до дівчат і запитав Ніку:

 - У тебе телефон з собою?

 - Так. А що?

 - Чому ти не відповідаєш на дзвінки?

 - Я звук на телефоні вимкнула. А що таке?

 - Тобі мій дядько дзвонив. Є новини.

 Очі Ніки загорілися.

 - Тоді чого ми чекаємо? Поїхали.

 Ми з Кірою були проти.

 - Нікусь, тобі потрібна медична допомога. Поїхали в лікарню! - Кіра намагалася переконати її, але все марно.

 - А ще мені потрібно дізнатися правду. Поїхали.

 Нічого робити, поїхали до відділку. Біля входу Ніка зупинилася. Її погляд був спрямований на віно кабінету мого дядька.

 - Нік, все добре?

 - Так, я просто трохи хвилююся. Тобі дядько не сказав тему розмови?

 - Сказав тільки, що це з приводу аварії.

 - Гаразд, ходімо.

 Ми підійшли до кабінету. Я постукав.

 - Заходьте!

 Ми зайшли. Дядько передивлявся якість папери, але щойно ми наблизилися, він їх сховав. Краєм ока я побачив невідоме мені ім'я - Віктор Гордійчук. Дядько попросив мене і Кіру вийти. Я подивився на Ніку. Вона кивнула і відповіла йому: