Глава 8

Вероніка

 Минуло декілька днів. Я вже майже змирилася з тим, що наступні два тижні проведу без сім'ї.

 Сьогодні я йду до поліцейського відділку. Мені віддадуть речі моїх батьків і Віри. Потім я піду до школи. І так багато пропустила, потім доведеться підтягувати.

 Я вийшла з дому Кіри. Вже  переходжу дорогу, як із-за рогу виїжджає машина і на повній швидкості іде на мене. Я ледве встигаю відскочити, але машина усе одно мене зачепила. Я впала на бік. Чорт, тепер доведеться ховати синець, добре, що я хоч встигла відскочити.

 Хвилин через п'ятнадцять я нарешті дійшла до відділку. Моє серце забилося сильніше. Бо невідомо, що з речей залишилося, і напевно, мені потрібно буде забрати машину, хоч я і не знаю як...

 Зайшовши всередину, я підійшла до чергового і сказала:

 - Доброго дня, я до Олексія Сергійовича. Мені призначена зустріч.

 - Доброго дня. Проходьте, він вас чекає.

 Я зайшла до кабінету і втратила дар мови. Слідчий, що вів справу про аварію, був неймовірно схожий на батька Роми. Таке враження, ніби вони близнюки.

 Олексій Сергійович подивився на мене. Схоже, він помітив мою дивну реакцію, тому сказав:

 - Проходь, не стій у дверях. Чому ти на мене так дивишся?

 - А... Та нічого, просто ви мені декого нагадали.

 - Випадково не Олександра Сергійовича Морозова, лікаря міської клінічної лікарні?

 - Так, його. А ви знайомі?

 - Навіть більше, я його брат.

 Що?!

 - Ви... хто?

 - Його брат, ми двійнята.

 - То виходить, що ви дядько Роми?

 - Роми? А ти звідки його знаєш?

 - Ми одноклассники. То що там по аварії?

 - Так, аварії... Дивися, речей багато, але є ще дещо.

 - Що? Кажіть вже, не тягніть.

 - Справа в тому, що схоже, аварія була не випадковою.

 Стоп, що? Як це, не випадковою? Хіба що тільки, якщо...

 - Ви хочете сказати, що хтось навмисне підлаштував аварію?

 - На жаль, це справді так.

 Цього не може бути, ні! Кому ми так не вгодили? 

 - Ніко, я розумію, це складно прийняти, але дай мені відповідь на кілька запитань...

Минуло півгодини...

 Нарешті це закінчилося і я можу піти до школи. Хоча, навряд чи я зможу зараз вчитися, судячи з останніх подій.

 У школі, як завжди, гамірно. Наш кабінет знаходить на друго поверсі, тому я піднялася вверх. Добре, що зараз перерва і ніхто не бачить мого пригніченого стану. Хоча через хвилину все зміниться.

 І дійсно, щойно я зайшла у клас, двадцять голів одразу повернулися до мене. Ну звісно усі ж уже знають про моє становище і зараз почнуть жаліти. Але цього мені ой як не хочеться...

 Виявляється, я погано свій клас. Через кілька секунд ефект несподіванки минув і усі знову почали займатися своїми справами, окрім Кіри і Роми, звичайно. Вони одразу підійшли до мене. Кіра навіть обняла.

 - Привіт, подруго. Ну як? Що нового? 

 - Ви навіть не уявляєте, що я дізналася. Але все піся цього уроку.

 - Ну хоч натякни.

 Рома в своєму репертуарі. Але якщо йому натякнеш, він сам про все здогадається. Тому я просто похитала головою і пішла на своє місце.

 Урок тягнувся цілу вічність. Нарешті дзвінок. Ми троє першими вилеліли з класу, я - тому, що хочу все розповісти, друзі - тому, що хочуть усе дізнатися.

 На перерві було гамірно, тому, не хвилюючись, що хтось може підслухати, я почала свою розповідь.

***

 - Нічого собі! Оце так поворот! - Я зрозуміла, що Рома був у шоці від почутого. Та й не тільки він.

 - Ніко, це ж неймовірно! І хто ж захотів зруйнувати вашу сім'ю?

 - Не знаю, але я обов'язково дізнаюся. З вашою допомогою. Звісно, якщо ви не проти мені допомагати.

 - Нікусь, я тільки за. Ти завжди можеш на мене покластися. - Очі Кіри вже так і горять від адреналіну.

 - На мене теж. До того ж, я маю прямі зв'язки з поліцією, так сказати. 

 Ми троє розсміялися, незважаючи на ситуацію.

 Наступним і останнім уроком у нас фізкультура, тому я переодягнулася максимально швидко, щоб ніхто не побачив мій величезний синець.

 На уроці ми грали у волейбол. Я люблю цю гру, тому одразу стала до команди. В моїй команді були ще Кіра з Ромою, тому ми були непереможними. Вже під кінець уроку я трохи відволіклася і м'яч з усією силою влетів мені у бік. Стало неймовірно боляче, ніби на місці синця розпечене вугілля. Але я не подала виду, сказавши, що все добре.

 Кіра знов побігла додому сидіти з малою, тому ми з Ромою йшли вдвох.

 - Ніко, з тобою точно все добре? Ти якась бліда.

 Мені хотілося все йому розповісти, але тоді він звернеться до свого дядька, а мені це не потрібно. Тому я відповіла:

 - Так, усе добре. Просто сьогодні був насичений день.

 - Ну гаразд...

 Я бачу, що Рома мені не повірив. Добре, хоч перестав розпитувати.

 - До речі, як там твої рідні?

 - Усе без змін.

 - Гаразд. Якщо потрібна допомога, звертайся. Ти знаєш, де мене знайти.

 - Дякую.

 Решту шляху ми пройшли мовчки. І ні, це була не незручна, а навіть приємна тиша, бо ми обоє розуміли, що злова зараз зайві...

 Діставшись додому, я одразу пішла в душ. Подивившись на свій бік, я жахнувся: синець став більшим і кожен дотик до нього завершувався нестерпним болем. Можливо, краще все-таки звернутися до лікаря. Хоча ні. Почнуться питання, звідки синець, далі поліція, розслідування, зайвий клопіт... Ні, краще потерплю.

 З такими думками я поринула в обійми Морфея...

 Вибачте будь ласка, що не виклала главу вчора, просто не встигла дописати. Сподіваюся, що її зміст вартий того, щоб трішки затриматися)

  Ваша Тамалія Висоцька)