Глава 7

Вероніка

 Я розплющила очі і побачила над собою стурбоване обличчя Роми. За мить згадала все. І аварію, і новини про рідних, особитво про тата. 

 - Де я?

 - У кабінеті мого тата. Як ти себе почуваєш?

 - Голова болить.

 - Давай допоможу піднятися.

 - Не треба, я сама.

 Але як тільки я піднялася на ноги, у мене запаморочилося в голові і я знову ледь не втратила свідомість. Рома допоміг мені сісти та дав води.

 - А я казав, давай допоможу.

 - Просто мені якось незручно. Ти для мене стільки всього робиш.

 - Пусте. Може мені тата покликати?

 - Ні, зі мною справді все добре. Але все одно поклич, я хочу дізнатися, що з  моїм татом.

 Щойно Рома вийшов, я почула, як дзвонить телефон. Це був телефон Роми. Схоже, він так поспішав, що забув його. Я на телефон і уваги б не звернула, але на екрані висвітилося ім'я " Кіра ". Я одразу подумала про мою подругу, але у Роми може бути своя знайома з таким іменем. Та я вирішила ризикнути і взяла слухавку.

 - Алло.

 - Ніко, це ти? Я тебе по голосу впізнала.

 - Кіра?

 - Так, це я. Де ти, чому твій телефон не відповідає? І чому на дзвінок відповіла ти, а не Рома?

 - Це довга історія. Краще приїжджай у міську клінічну лікарню, я тобі усе поясню.

 - Добре, через півгодини буду, чекай.

 Як тільки я поклала слухавку, зайшли Рома і Олександр Сергійович. Тато роми підійшов до мене і запитав:

 - Ніко, тобі вже краще?

 - Так, дякую. Розкажіть будь ласка детальніше, що з моїми рідними.

 Як виявилося, усі мої рідні у край важкому стані і потрібно багато грошей на лікування. Після розмови я хотіла запитати Рому про те, як же він мене усе таки знайшов, але він кудись зник. Тому я вийшла з кабінету і попрямувала у напрямку виходу. Але до виходу усе таки не дійшла. Бо назустріч мені йшли Рома з Кірою. Подруга одразу підбігла до мене.

 - Ніко, Рома мені все розповів. Не хвилюйся, все буде добре.

 Я посміхнулася.

 - Я теж так думаю.

 - Дівчата, це, звісно, добре, що все відносно добре закінчилося, але є ще одна проблема.

 - Яка?

 - Тобі ніде жити.

 А дійсно! Усі ключі від квартири залишилися на місці аварії.

 - Чорт... І що ж мені тепер робити?

 - Схоже, у мене ідея.

 Після цих слів Кіра кудись побігла. Рома подивився їй услід.

 - Ніко, що вона задумала?

 - А я звідки знаю? 

 - До речі, я хотів запитати. Що ти будеш далі робити?

 - Знаєш, я хочу знайти поліцейського і дізнатися більше про аварію.

 - А ти впевнена, що хочеш це знати?

 - Так, хочу... Мені здається, що щось тут нечисто.

 - Чому ти так вважаєш?

 - Не знаю... Просто таке відчуття.

 Нашу розмову перебила Кіра.

 - Ніко, я спитала у батьків, чи можеш ти пожити поки що у нас і вони погодилися. Тому, якщо ти готова, ми можемо піти до мене прямо зараз.

 - Гаразд, але перед тим, як піти, я маю зробити ще одну справу. Зачекайте мене тут, будь ласка.

 Я підійшла до палати моїх рідних. Олександр Сергійович усередині, це добре.

 Увійшовши у палату, я запитала лікаря:

 - Довго вони будуть без свідомості?

 - Не знаю. Все дуже індивідуально. 

 У мене на очах з'явилися сльози. За що це все мені?

 - Тоді, будь ласка, повідомляйте мені про будь які зміни в їхньому стані.

 - Домовилися. А зараз додому і відпочинь.

 - Добре, до побачення.

 Лікар правий, мені справді треба відпочити. Тому, як тільки я підійшла до друзів, одразу випалила:

 - Кіро, ходімо. Я втомилася.

 - Ну ходімо. Бувай, Ромо.

 - Бувайте дівчата. 

 Я обернулася. Рома подивився на мене і сказав:

 - Удачі, Ніко. Ми з тобою.

 Я кивнула і ми пішли до Кіри. Я безмежно вдячна, що Кірині батьки не задавали питань, а просто відвели мене до кімнати.

 ***

 Вже третя ночі, а я все одно не можу заснути. Навіть снодійні не допомагають. Тому я вирішила застосувати перевірений спосіб: писати вірші. Взявши ручку і шматок паперу, я почала творити:

 Коли настане день, що йде усе не так, як треба,
 Коли немає сил, життя втрачає сенс,
 Коли не розумієш, чому всім байдуже до тебе,
 Коли страждання принесе на лапах чорний пес.
 Коли здається, що забули про тебе всі і все, коли
 З тобою ми на рівні смутку, на різних сторонах землі,
 Коли надії вже немає, добра, кохання, ніжних слів,
 Коли ми бачимось востаннє, нас розділяє безліч прірв.
 Коли дороги вже немає, нема кому допомогти, 
 Коли від горя я співаю, від смутку, зради, самоти,
 Коли ліси ховають сонце, а з ним ховається життя,
 Коли дивлюсь я у віконце, провалюючись у забуття...
 Коли пісні не зігрівають, коли вірші дають біду,
 Коли недоля нас вітає, коли я бачу самоту, 
 Коли я бачу чорні діри, що всмоктують моє життя
 Співаю знову колискову, яка для мене укриття.
 Співаю я пісні про сонце, про ліс, і гори, і моря.
 Співаю я про те, що знову колись з тобою буду я,
 Співаю про надію й щастя, про віру, вдачу, почуття
 Співаю те, що відчуваю, вдихаючи нове життя.

 Дописавши вірш, мені стало набагато легше. Вже через кілька хвилин я поринула у міцний та тривожний сон.

Дякую велике, що читаєте мою книгу)

Пишіть коментарі з побажаннями та порадами, я все буду читати та брати до уваги)

Ваша Тамалія Висоцька)