Глава 6

Роман

 Через півгодини я вже був у лікарні. Ніку знайшов швидко. Побачивши її, я жахнувся: вона була покрита подряпинами і синцями, подекуди виднілися порізи. Ніка дивилася в одну точку і, здавалося, мене не помічала. На її щоках застигли сльози. Я підійшов до неї і поклав їй руку на плече.

 - Ніко. Ніко ти мене чуєш?

 Ніка подивилася на мене. В її очах я побачив розпач.

 - Так, чую. Що ти тут робиш?

 - У тебе та твоєї сім'ї були вимкнені телефони, Кіра сказала, що такого ніколи не було. Ми хвилювалися.

 - А як ти мене знайшов?

 - Довго пояснювати. Як ти?

 - Жити буду. Але мій тато в операційній.

 Цікаво, а де мій тато. Стоп, а якщо.. 

 - Ніко, моє питання може здатися дивним, але хто оперує твого тата?

 - Морозов Олександр Сергійович. Але що це змінює?

 Так я думав.

 - Це змінює все. Олександр Сергійович - мій батько.

 Ніка здивовано на мене подивилася. Але схоже згадала, що мій тато працює лікарем.

 - Ром, це звичайно добре, але що це змінює?

 - Мій тато - найкращий хірург нашого міста. Тому за свого тата можеш не хвилюватися.

 - Не знаю... Усе так складно. Що мені далі робити?

 Я бачу, у Ніки починається паніка. Це й не дивно, не дай бог комусь таке пережити...

 Я дав Ніці склянку води, але це їй не допомогло. Тоді я вирішив діяти інакше. Я підійшов до неї, взяв її руки у свої, подивився в її очі і сказав:

 - Послухай мене уважно. Я ніколи не переживав те, що довелося пережити тобі, але у складні моменти я згадував тих, хто завжди поруч, хто може допомогти. В твоєму випадку це друзі.

 - Ром, я звичайно спілкуюся з одноклассниками, у нас хороші відносини, але вони навряд чи зможуть мені допомогти. Єдина, хто може мене зараз підтримати, це Кіра...

 - І я.

 Вона подивилася на мене. Її очі горіли зневірою та стражданням.

 - Ніко, я завжди буду поруч з тобою. У прямому і переносному сенсі.

 - Дякую...

 Так пройшло хвилин десять. Я не відходив від Ніки ні на крок. Ми сиділи біля операційної та чекали.

 Врешті решт я запитав:

 - Ніко, як там твоя мама та Віра?

Вона задумалася.

 - Я не знаю... Їх кудись повезли, а я залишилася тут.

 - Давай, щоб не сидіти тут без діла, дізнаємося, що з ними.

 - Давай.

Ми пішли по коридору. Запах ліків, лікарі бігають туди - сюди. Підійшли до адміністраторки. Я запитав у адміністраторки:

 - Марино, скажи будь ласка, що з рідними Ніки?

 Марина подивилася на Ніку і сказала:

 - Вам краще спитати це у Юрія Олексійовича, до речі, ось і він.

 До нас підійшов колега і хороший друг мого тата. Він запитав, чим може допомогти. Коли ми відповіли, він співчутливо подивився на Ніку і сказав іти за ним. Мені стало не по собі. Схоже, щось усе таки не так.

 - Ром, як ти думаєш, з ними щось серйозне? - Ніка подивилася на мене з довірою та надією, очікуючи на хорошу відповідь. Я навіть не знаю, як їй сказати, що все гірше, неж вона думає.

 - Не хочу тебе лякати, але те, як на тебе дивилися, свідчить про те, що з ними все таки щось недобре.

 Ніка зітхнула. Я поклав їй руку на плече. 

 - Все буде добре, не переживай.

 Але я бачив, що вона сильно переживає. Мене вбиває те, що я не знаю, як їй допомогти.  Здавалося, що ми йшли цілу вічність. Нарешті дійшли до палати. 

 - Ходімо.  - Лікар зайшов всередину, Ніка за ним. Я залишився в коридорі, кивнувши подрузі в знак підтримки.

 Поки Ніка була в лікарні, до мене підійшов тато.

 - Ромо, привіт! Що ти тут робиш?

 - Тату, ти щойно прооперував тата моєї подруги і нової одноклассниці Ніки.

 - Стій, Ніка - це та дівчина, з якою ти вчора йшов додому?

 - Так. То що з її татом?

 - Я не знаю як сказати... Коротше, він в комі.

 Я в шоці. 

 - Нічого собі... І як тепер про це сказати Ніці?

 - Не знаю. До речі, я б не радив їй зараз хвилюватися.

 Мені стало не по собі. Що з Нікою?

 - Чому?

 - Хоч вона і постраждала найменше, усе одно я помітив деякі порушення. Ти напевно не знав, але вона теж втратила свідомість, хоч і на декілька хвилин.

 - Ні, я не знав..

 - Добре, синку, клич Ніку, потрібно їй усе розповісти.

 - Ти впевнений тату? Ти ж сам сказав, їй не варто хвилюватися.

 - Варто, не варто, усе одно доведеться. Клич.

 Я покликав Ніку. Вона здивовано на мене подивилася і вийшла.

 - Ніко, це мій тато, Олександр Сергійович. Операція вже закінчилася.

 Я побачив, як Ніка зблідла.

 - І що, як він?

 Тато трохи вагався, але усе ж сказав:

 - Ніко, мені дуже шкода. Твій тато впав у кому.

 Ніка зблідла ще дужче. Схоже, в неї шок, вона не може прийняти ситуацію. Хитає головою, ніби хоче сказати " ні ", ніби не вірить, що це сталося.

  Через мить її очі згасли, вона втратила свідомість. Я ледве встиг її підхопити.