Глава 5

Вероніка

 Цікаво, скільки вже часу минуло? Наче ціла вічність... Хоч би з татом все було добре...

 Я поринула в свої думки, не помічаючи нікого. Раптом відчула, що хтось мене взяв за плече.

 - Ніко. Ніко ти мене чуєш?

 Я обернулася. Це був Рома. Що він тут робить?

 - Так, чую. Що ти тут робиш?

 - У тебе та твоєї сім'ї були вимкнені телефони, Кіра сказала, що такого ніколи не було. Ми хвилювалися.

 - А як ти мене знайшов?

 - Довго пояснювати. Як ти?

 - Жити буду. Але мій тато в операційній.

 - Ніко, моє питання може здатися дивним, Але хто оперує твого тата?

 - Морозов Олександр Сергійович. Але що це змінює?

 Рома посміхнувся.

 - Це змінює все. Олександр Сергійович - мій батько.

 Я здивовано на нього подивилася. Точно, згадала, у Роми ж тато лікарем працює!

 - Ром, це звичайно добре, але що це змінює?

 - Мій тато - найкращий хірург нашого міста. Тому за свого тата можеш не хвилюватися.

 - Не знаю... Усе так складно. Що мені далі робити?

 У мене почалася паніка. Я ж ніколи не залишалася одна більше ніж на два дні, до того ж, невідомо, що буде з рідними.

 Рома дав мені склянку води, але це не допомогло. Тоді він підійшов до мене взяв мої руки в свої, подивився мені прямо в очі і сказав:

 - Послухай мене уважно. Я ніколи не переживав те, що довелося пережити тобі, але у складні моменти я згадував тих, хто завжди поруч, хто може допомогти. В твоєму випадку це друзі.

 - Ром, я звичайно спілкуюся з одноклассниками, у нас хороші відносини, але вони навряд чи зможуть мені допомогти. Єдина, хто може мене зараз підтримати, це Кіра...

 - І я.

 Я подивилася на нього. Його блакитні очі горіли впевненістю і співчуттям.

 - Ніко, я завжди буду поруч з тобою. У прямому і переносному сенсі.

 - Дякую...

 Так пройшло хвилин десять. Рома не відходив від мене ні на крок. Ми сиділи біля операційної та чекали.

 Врешті решт Рома озвався:

 - Ніко, як там твоя мама та Віра?

А дійсно, як вони?

 - Я не знаю... Їх кудись повезли, а я залишилася тут.

 - Давай, щоб не сидіти тут без діла, дізнаємося, що з ними.

 - Давай.

 Ми пішли по коридору. Запах ліків, лікарі бігають туди - сюди. Підійшли до адміністраторки. Рома, схоже, знайомий з нею, тому перший запитав:

 - Марино, скажи будь ласка, що з рідними Ніки?

 Адміністраторка подивилася на мене і сказала:

 - Вам краще спитати це у Юрія Олексійовича, до речі, ось і він.

 До нас підійшов чоловік у білому халаті, років тридцяти п'яти. Він запитав, чим може допомогти. Коли ми відповіли, він співчутливо на мене подивився і сказав іти за ним. Мені стало не по собі.

 - Ром, як ти думаєш, з ними щось серйозне? - Я з надією подивилася на свого друга, але його обличчя було серйозним.

 - Не хочу тебе лякати, але те, як на тебе дивилися, свідчить про те, що з ними все таки щось недобре.

 Я зітхнула. Відчула, як на мене лягла рука Роми. 

 - Все буде добре, не переживай.

 Але не переживати я не могла. Здавалося, що ми йшли цілу вічність. Нарешті дійшли до палати. 

 - Ходімо.  - Лікар зайшов всередину, я за ним. Рома залишився в коридорі, кивнувши мені в знак підтримки.

 Те, що я побачила, мене ледве не шокувало. Мама і Віра лежали поряд на ліжках, до них було під'єднано безліч трубок, аппарати підтримки життєдіяльності безперестанку пищали.

 - Лікарю, що з ними?

 - Вони у важкому, але стабільному стані. Невідомо, скільки будуть без свідомості. 

 - Можна я з ними посиджу?

 - Так, звичайно. Я залишу вас.

 Дивлячись на маму та Віру, я зрозуміла, як мені пощастило. Потрібно буде ще звернутися до поліції, хтось же має забрати машину і, взагалі, розібратися в усьому цьому...

 Я почула, як відчинилися двері. Це був Рома. Він знаком попросив мене вийти.

 Коли я вийшла, я побачила лікаря. Він був дуже схожий на Рому, напевно, це його батько. Стоп, якщо його батько тут, то хто тоді оперує мого тата? Чи операція вже закінчилася?

 З роздумів мене вивів Рома.

 - Ніко, це мій тато, Олександр Сергійович. Операція вже закінчилася.

 У мене усередині все похололо.

 - І що, як він?

 Олександр Сергійович вагався, але...

 - Ніко, мені дуже шкода. Твій тато впав у кому.

 Що? Ні, цього не може бути! Ні! Ні! Ні! 

 Останнє, що я запам'ятала, це свій власний крик і як мене хтось впіймав, а далі все попливло перед очима, підкосилися ноги і темнота...