Ми самі не знаємо, що ми можем,
Ховаєм в собі цілий світ без меж.
І сумнів тихо шепоче: «Не зможеш»,
Та серце йде далі — крізь бурі і стеж.
Ми самі не знаємо власної сили,
Поки не впадем і не встанем знов.
І крила ростуть там, де вірили мало,
Де страх розчиняється в подиху слов.
Треба лише забути «неможливо»,
Стерти цю тінь із думок назавжди.
Бо кожне «не зможу» — це пастка зрадлива,
Що гасить вогонь у середині мрій.
І раптом відкриється більше, ніж знали,
І світ стане ширшим, ніж був до тепер.
Бо межі існують лише уявні —
Для тих, хто не вірив у власний безмір.
Відредаговано: 24.03.2026