Частина 1. Неприємне знайомство

- Ну що, ти готова? - весело посміхається друг по ту сторону екрану. Сам же він надаль продовжує метушитися, збираючи власні валізи.

- Мені не віриться, - чесно зізнаюся я з якоюсь божевільною усмішкою на вустах.

- Знаєш, мені теж, - говорить приятель і ми починаємо весело сміятися.

- Я правильно зрозуміла, ти вже готова, - в кімнату входить мама, на ходу роблячи зауваження. - Доброго ранку, Юліане, надіюся хоч ти зібраний, а то Сірі, як бачиш, ні.

- Майже, - викручується друг, підморгуючи мені.

- Тоді найвищий час роз'єднатися і зробити все так, як має бути. Тим паче, що у вас залишилося не так вже й багато часу. За годину чи то дві прибуде дирежабль, який аж ніяк на вас не чекатиме. А не дай пресвята, спізнитися, то втратите цілий рік.

Важко зітхнувши, змушена була погодитися з словами неньки та перервати наш з Юліаном зв'язок. - До зустрічі в школі, - сказала я на прощання.

- Сірі, Сірі, бідкалася мама, що ви з ним робитимете як у кожного появиться своя сім'я, ви ж не нерозлучні від першої вашої зустрічі. Захистивши тебе раз, він немов та кам'яна стіна, з-за якої ти не те що не визираєш, ти навіть не намагаєшся цього зробити. Може хоч в школі підбереш собі друзів жіночої статі? Дівчаткам потрібне товариство, яке зможе прийняти, підтримати та обговорити найрізноманітніші питання. Що ж до Юліана, то йому теж час пошукати ще якихось друзів - хлопців...

Під ритмічне бурмотіння мами, я допаковувала свої речі, та якось непомітно поринула у власні тяжкі думи.

Так, він сприймає мене, як молодшу сестру, якої ніколи не мав, проте я, вже давно перестала глядіти на нього як на старшого брата. Якось не помітно для самої себе, я закохалася і він став цілим моїм світом. Високий, статний шатен з смарагдовими очима чіпляв мою душу і я затамовувала подих, варто було йому з'явитися на обрії.

Я пробувала боротися. Чесно, пробувала забути, не думати, не мріяти, відпустити...

Нажаль, нічого з цього не вийшло, та й як могло вийти, якщо ми щодня зустрічалися, як не онлайн, то в живу.

Я люблю тебе, щоразу кричало, та й надаль кричить моє бідне серце, варто лиш його побачити. Кохання - це хвороба, яка нажаль не тільки не виліковна по відношенню до нього, так вона ще й прогресує.

В таких невеселих думках майнула ціла година.

- Ну ось, - сплеснула руками мама, почувши притаманне дирежаблю гудіння, - відправишся як завжди....

Насправді все давним давно було спаковане, щодо дрібних речей, які кожен впихає у валізу на останок, то і це я теж встигла за останню годину. Дорожній костюм години дві як натягнула на себе, заплела два колоски і просто витала в хмарах останні хвилини, зручно вмостившись в улюбленому кріслі. Що ж до мами, то вона метушилася, намагаючись в такий спосіб приховати власні тривоги та переживання.

- Дівчата! - загукав тато, - швидше, дирижабль займає позицію над телепортом.

- Піднявши валізи заклинанням левітації, ми поспішили з мамою вниз.

Залишалися на правду лічені хвилини.

А біля телепорту нас зустрічав не хто інший як Юлііан, весело усміхаючись.

- Серйозно? - вимовив тато, - підвисши немов комп'ютер на хвилинку.

- Доброго дня, - пане Владиславе. - А я от вирішив зробити сюрприз і подбати про Сірі, адже до академії летіти кілька годин, а в двох завжди веселіше.

Скупо попрощавшись, батько лиш махнув рукою, на відміну від мами, лившої сльози рікою, так начебто прощались не на рік, а на все життя.

- Повідом як доберешся, будь обережна, Юліане бережи її, будь... - решту маминих настанов на жаль не почула, ми взлетіли, гуркіт дирижабля заглушив її крики. Стояти на відкритій площадці і слухати гуркотіння агрегату нікому не хотілося, тому всі юрмилися в доволі таки тісній гондолі.

Розмістившись більш менш зручно на одній із канап, не помітила як заснула, розбудив мене Юліан, на плечі якого я мирно сопіла.

- Підлітаємо, - пошепки повідомив мені друг, все ще легесенько поплескуючи по руці, привертаючи до себе увагу.

***

Визирнувши у невелике віконечко, я аж ахнула. Академія мені здалася в сотні раз красивішою, ніж на будь- якій листівці, що я бачила до того. Гострі шпилі веж майоріли десь високо в небі, сама ж академія була сніжно-білого кольору, з гігантськими вітражними вікнами, що в таку сонячну погоду вилискували мов гігантські діаманти. Серпень ще не здав своїх позицій, тому навкруги буяла зелень.

- А-а-а як красиво! - все ж не стрималася я і почала дуже легенько підскакувати на місці, міцно вчепившись в руку Юліана.

***

Частина 1. Неприємне знайомство

З дирижабля ми вибиралися поспіхом, бо той здавалося кудись поспішав, не сильно намагаючись зменшувати свою швидкість. Тому, як тільки позиція була зайнята, нас викинуло в телепорт, як нашкодивших цуценят.

Юліан випередив мене на долю секунди, тому на телепортному плато він розтягнувся першим, а я на ньому. Проте м'якою посадку, язик все таки не повертався назвати, оскільки я приземлилася на гору кам'яних м'язів.

- Ой, - простогнала я.

- Ти як, - насторожився хлопець, - встати можеш?

- Багато різних ситуацій бачила, та щоб так відверто, та й серед білого дня приставати до симпатичного хлопця, це ж треба не відчувати ні грама стиду, не мати ніякої гордості. Фу...

На нас дивилася висока блондинка в темно-бордовому дорожньому костюмі, що вигідно підкреслював кожен вигин її тіла.

- Привіт і бувай, - не звертаючи уваги на колючі слова дівчини, сказала я.

На що та лиш гордо задерла носа, не забувши перед тим усміхнутися і підмигнути  Юліану, а тоді попрямувала в напрямку академії.

-  Ну і манери..., протягнула я, зиркнувши на хлопця.

А той замість того, щоб мене підтримати, мовчав, проводжаючи блондинку голодним поглядом.

Рознервувавшись, підхопила валізи і на всіх парах понеслася в сторону академії. Потрібно визнати, що ніхто мене не доганяв. Не розуміючи де згубився мій найкращий друг, озирнулася, щоб відчути в глибині серця тупий біль.