Глава 22

Ліві

Опинившись в залі повній гостей дивовижним чином я одразу знаходжу Ніла, він стоїть по центру в компанії чоловіків, проте жоден не здатний з ним зрівнятись. Проводжу долонями по плоскому животу відчуваючи гладку тканину сукні під шкірою. Дружина мера каже, що проведе мене, але я відправляю її до чоловіка.

— Краще, Лорману, зайвий раз не бачити вас у нашій компанії, — Оксана чудово знає, що я права, тож губиться десь поміж гостей. 

Перший шок від її прохання минув, тепер, подібно Нілу, я починаю оглядати людей й водночас шукати способи як можна використати нову ситуацію на свою користь. Неонілу шкода, хоча ще тоді я знала — її захоплення Кирилом та його улесливими посмішками до добра не приведе. Мені ж потрібно одне — забрати маму. 

Весь цей час, що я у Ніла, я досі не звʼязалась з татом. Знаю, погано, але образа все одно зжирає зсередини. Він віддав Кирилу за гроші, які міг дістати. Але навіть його спроби витягти мене, в бажанні все виправити, обернулись гіршим сценарієм. 

Зупиняю погляд на Чорному, усмішка сама прикрашає моє обличчя. На нього приємно дивитись, мов він — сонце, що тягне до тебе своє тепле проміння. В душі стає тепло, розглядаючи Ніла, я торкаюся чистої гармонії та спокою. Між нами багато незрозумілого, але в одному я впевнена точно — Ніл не встромить ножа в спину. Чесно скаже, що потрібно, якщо доведеться вчинити погано, але не діятиме тихо, щоб зіграв ефект несподіванки. 

Роздуми перериваються бридким лицем Кирила, він виростає навпроти несподівано, нависає зверху горою. Карі очі виблискують задоволенням, ніби він спіймав удачу за хвіст, на вустах виграє знайома посмішка, спершу здається, що вона сповнена добра, та з часом розкривається її справжня сутність: чорна й ница. На ньому світла сорочка, руку прикрашає золотий годинник. Перші кілька секунд Лорман мовчки розглядає, а от мене струшує від припливу адреналіну. Дивно, що не страху, не бажання заховатись або втекти, саме адреналіну, який практично штовхає вперед до дій, просить дати ляпаса виродку, нашіптує, що тут і зараз я можу діяти як завгодно, що він нічого не зробить, бо не зможе, адже втратить своє красиве обличчя перед сотнею гостей. 

— Привіт, Лівіє, — солодко вимовляє чоловік. 

Його погляд прицільно ковзає моїм тілом, нахабно зупиняється на принадах, котрі ніколи не належали йому. 

— Відійди, — сухо відрізаю.

Голос злегка тремтить, але знову від почуттів сповнених злості, не страху. Направду, я би мала боятись, те, що він робив зі мною оселило в душі дійсно жах, але мені не страшно. 

— Я сумував, — натомість лунає. Лорман тягнеться до мене рукою, та я роблю крок назад.

— Якщо не хочеш аби знову роздерла твою пику — не торкайся, — сичу крізь зуби.

— О, ти сповнена емоцій, так краще, Лівіє, бо коли ти лежала піді мною, мовчазна й нерухома, було нудно, — з посмішкою кидає. 

Від огиди кривлюся, серце гупає так, що не чую навіть музики на цьому нещасному заході. 

— Я лежала нерухомо й мовчки, тому що ти не вмієш робити приємно. З Нілом я не мовчу, — гаркаю.

Лор вигинає брови з насмішкою. 

— Кричиш в подушку, поки він…

— Стули рота, брате, інакше я допоможу тут і зараз, без огляду на наслідки, — поруч виростає Ніл, його рука одразу обіймає за талію й притягує до свого теплого тіла, — я терплячий, але іноді рве дах, — виблискує суворістю Ніл. Блакитні очі з жаром зустрічають карий погляд Кирила. 

— Захисник, це ж треба, — хитає головою. На мене дивиться, надто самовдоволений, пихатий. — Ти знала, Лівіє, що він продав свою наречену мені? 

— Знала, — рівно відрізаю. — Як і знаю те, що ти на краю, просто не бачиш, що позаду прірва.

— Це ж треба, ви удвох такі круті, — пирхає Кирило зі сміху.

— Я не міряюся розмірами, — багатозначно кидає Чорний. — Три кроки назад, Лоре, моя Ліві не любить дихати одним повітрям з токсичними виродками, а я оберігаю її від цього.

Лорман закочує очі, ніби йому чхати на все, проте відступає на крок. Ніл встає з іншого від мене боку, щоб між мною та його братом стояв саме він, й ми йдемо в інший кінець зали. Я відчуваю на спині погляд Кирила, відчуваю ненависть й бажання помсти, вони спопеляють шкіру й сукню, але це не ламає мене. 

— Все добре? — Ніл нахиляється до мене, його вустає м'яко торкаються скроні.

— Дякую, — шепочу натомість.

— Ліві, — наполегливо лунає.

— Все гаразд. 

— Справді? Ти тремтиш.

— Адреналін, не страх, — пояснюю.

— Це перемога, — з гордістю каже Ніл. 

— Можливо.

Нас затуляють гості від чужих очей, Ніл зупиняється й встає навпроти взявши мої руки у свої. Блакить допомагає втриматись, дотики заземляють, я глибоко вдихаю раптом відчуваючи, що струшує сильніше. Аромат парфуму Ніла допомагає не втратити себе у несподіваному гойданні на хвилях емоцій. Втягую його, насолоджуюся.

— Можемо поїхати.

Хитаю головою.

— У мене є деякі новини. Неоніла у Кирила. Дружина мера попросила у тебе допомоги. 

Ніл здивований. Сплітає наші пальці підходячи ближче. Приємно відчувати його силу близько, мов вона і мене сильнішою робить.

— Справді? Ти тому одяг змінила? 

— На мене вилили вино, гадаю навмисно, тоді Оксана повела переодягнутись і улесливо запропонувала цю сукню. Власне, гадаю це було заради конфіденційної розмови між нами. 

— Ймовірно, — задумливо киває. — Що ти відповіда? 

— Сказала, що запитаю, але нічого не обіцяю.

— Молодчинка,— Ніл цілує у кінчик носа. 

Решта вечора минає відносно спокійно, присутність Лормана відчувається, він голосно сміється на іншому кінці зали, удавано веселиться, робить все, щоб показати брату — йому чудово й прекрасно живеться. Коли ж ми збираємося додому до нас підходить чоловік з охорони й простягає записку для мене. Бере її Ніл, сівши в машину саме він розгортає аркуш паперу читаючи вголос: