Глава 21

Ліві

Ні я, ні Саган не промовляємо ані слова, поки Ніл розмовляє з братом. Судячи з виразу обличчя Кирила, котре змінюється від задоволеного до роздратованого, Ніл вправно ставить Лору підніжку, а той, засліплений своєю важливістю, падає. 

— Гадаю, можна вважати на сьогодні, що план ми виконали, — хмикає Саган беручи ще по келиху шампанського для обох, — обличчя Лора безцінне.

Всміхаюся. Ковток напою приносить ту саму потрібну легкість. Направду кажучи бачити Лормана тут, серед купи гостей, серед тих самих чоловіків яким він жбурнув мене на поталу, мов я дійсно річ, огидно. Частина мене бажає втекти, залишити захід, аби тільки не відчувати на собі поглядів, немов всі знають про те, що я пройшла, і засуджують. Але інша, та, про яку говорив Саган, та, котра таки знайшла сили не зламатись, вперто стоїть на місці відчуваючи гордість за саму себе. Так, ще багато роботи, адже навіть присутність Сагана поруч, попри розуміння, що він не зашкодить, змушує нервувати, та я на правильному шляху. 

— Я хочу побачити його обличчя, коли Ніл закінчить, — відрізаю.

Саган кидає на мене цікавий погляд, мов не очікував почути щось схоже з кровожерливою потребою помсти.

— Вже скоро, — обіцяє чоловік. — Ми всі працюємо над цим. 

— Хотілося би швидше.

Саган хмикає.

— Не завжди сокира краща за скальпель.

Киваю йому, він правий, та іноді потрібно раз і назавжди щось відрубати, а не гратись у хірурга. Зрештою, очікування, як і поспішність, лише заважають. Я мало, що розуміюся у справах, котрі наразі веде Ніл, та знаю точно, помірність важлива. 

Ніл повертається до нас, блакитні очі виблискують, мов у задоволеного хлопчиська. 

— Що ти йому сказав? — одразу запитує Саган.

Чорний встає поруч, кладе руку на мою талію злегка притягуючи до себе. 

— Правду.

В цю ж мить перед нами виростає сімейна пара, обом близько сорока років, в обох на обличчях привітні усмішки сповнені ентузіазму. 

— Ліві, — починає Ніл вітаючись за руку з чоловіком та злегка киваючи жінці, — мер нашого міста та його чарівна дружина — Олександр та Оксана Мельники. А це моя Ліві, — закінчує.

— Радий познайомитися з вами, — промовляє Олександр.

— І я, чудово бачити Ніла в такій прекрасній компанії. 

Ми тиснемо руки, Оксана встає поруч зі мною поки чоловіки починають розмову про справи.

— Як вам наш захід? 

Очікую від неї питання про Лормана, коли я була на подібному заході взимку, то мер з дружиною та донькою були присутні. Добре пам'ятаю Неонілу, котра мчала до Кирила, ніби він втілення всього найкращого у її житті.

Ми відходимо від чоловіків на кілька кроків, намагаюся почуватись спокійно, зрештою, Оксана — жінка, але все одно відчуваю напругу. 

— Прекрасний, — з усмішкою відповідаю. — Ваш дім надзвичайно гарний. 

Оксана знайомить мене з іншими жінками, всі вони вдають, ніби ми бачимось вперше, ніби я не помічала їхніх облич, коли була з Лорманом, а вони — мого. Одна з жінок після короткого знайомства та суперечки про одяг, робить комплімент:

— Мені подобається ваш вибір, Лівіє,  ви проігнорували сукню, але залишились все одно вірні не писаному кодексу при виборі наряду. Сміливо. 

— Невже ніхто не обирав раніше не сукні? — дивуюся щиро.

Оксана лише всміхається на моє питання, інші ж жінки округлюють очі.

— Ні, це правило, Лівіє, — відповідає перша.

Водночас з цим жінка, що хвалила мій наряд, несподівано летить на мене, келих з червоним вином проливається на мою сорочку та спідницю. Вчотирьох ми застигаємо на кілька секунд, я оглядаю спідницю заляпану червоним, тканиною стрімко розповізається пляма, Оксана раптово хапає за руку, поки та, котра пролила напій, починає активно перепрошувати.

— Ми все виправимо, — кидає Оксана й тягне крізь гостей кудись за межі величної зали.

Від її нахабності та швидкості не встигаю обуритись. Опинившись в коридорі опановую себе аж тоді, коли на другий поверх піднялися, і дружина мера відмикає двері до гардеробної.

— Мені шкода, — щиро промовляє. — Я дам тобі переодягнутись, у мене багато суконь, нових, Лівіє. 

— Не варто, — відмахуюся, втім мій погляд зосереджений на спідниці.

— Вечір тільки почався, не хочу, щоб вам з Нілом довелося покинути нас так рано.

— Розумію, але…

Оксана не дає договорити, витягує купу суконь різних нюдових кольорів.

— Всі нові. Будь ласка, — усмішка на її вустах настільки широка, що здається її м'язи на обличчі зараз луснуть. — Не відмовляй. На нас чекає шоу, розваги, чоловікам потрібно укласти угоди і просто відпочити. 

Здаюся, Ніл казав, що ми можемо піти будь-якої миті, проте Оксана так нервує, ніби сама винна у пролитому вині. Схопивши кілька суконь переодягаюся, поки вона очікує в сусідній кімнаті з великим дзеркалом. Обравши найбільш закриту, кавового кольору і з довгим рукавом, виходжу до жінки. Тканина всипана камінчиками, плечі відкриті, але рукави аж до зап'ястя, сукня довга, сягає щиколоток, проте облягає тіло, мов друга шкіра.

— Тобі шалено пасує, — Оксана встає до мене. — Вибач, ще раз.

— Все гаразд, це ж не ви винні, — мирно кажу.

Жінка знову бере за руки ігноруючи емоції на моєму обличчі, а я точно певна, що не виходить приховати бажання втекти від неї та її тактильності. 

— Лівіє, — гаряче починає, очі бігають, — допоможіть нам. Ніл може, я знаю. Попроси його, будь ласка, він заради тебе багато робить, я чула. Попроси його допомогти нам.

— З чим? — дивуюся сама, що не розгублююся від паніки в голосі жінки.

— Неоніла, моя доня,  у Кирила Лормана. Він тримає її десь далеко, а нами маніпулює. 

Ошелешено вглядаюся у Оксану, вона справді налякана, стискає мої руки своїми ледве не до болю явно не контролюючи емоцій. В погляді надія, щира та глибока. А ще — страх. Вона боїться того, що зараз може відбуватись з її донькою.