Глава 20

Ніл

За годину до початку заходу у мера я вивчаю наряд Ліві, вона зайшла до моєї спальні жадаючи показатись та дізнатись, чи не занадто перетинає межу. На ній чорна шовкова сорочка з довгим рукавом, проте зона декольте трішки відкрита, якраз підходяще, щоб розігралася бурхлива фантазія, але недостатня для відвертості. Округлі стегна обтягує спідниця з такого ж матеріалу, як і сорочка, але кольору моко, вона підкреслює витончену талію й сягає підлоги. Звабливий розріз натякає на стрункі ноги, втім, так само залишає багато місця для уяви. Підбори роблять Ліві вищою, хоча навіть так вона все одно не здатна зрівнятися зі мною в зрості. Волосся кольору каштану й кориці одночасно підняте високо, біля скронь вона залишила пасма, котрі додають грайливості образу. 

— Спортивний костюм можна заховати у шафу? — повільно промовляю всміхаючись.

Ліві застигла на місці після того як тричі прокрутилася навколо власної осі демонструючи наряд. 

— Вирішила, що мер не зрозуміє його зручності, — жартувати намагається.

Підходжу до неї ближче, торкаюся дівочого пасма, проводжу кінчиками пальців по ніжній шкірі обличчя, поки вона довірливо вглядається в моє. Я не заслужив на те, що бачу в її очах. Не заслужив відчувати до неї тягуче відчуття, котре не пояснити і собі. Вона повинна мене ненавидіти, або зневажати, та немає цього, лише абсолютна й щира довіра. 

— Впевнений, навіть у спортивному одязі ти би затьмарила інших жінок, — ліниво кажу. 

— Лестиш, Ніле? — лукаво мружиться. 

Не розумію як в ній здатне поєднуватися стільки усього: вона і сильна, і ніжна, вона палка й налякана, вона рішуча й водночас тремтливо обережна. 

— Лещу, — нахиляюся, мої вуста лягають на її в ніжному дотику. 

— Не знала, що ти полюбляєш подібне, — жартівливо лунає.

— Я можу бути різним, — дражню, обіймаю Ліві за талію притягуючи до себе. — Але для тебе завжди буду недостатньо правильним. 

— Не принижуй власної гідності, — виблискує поглядом.

— Не буду, — шепочу, поглиблюю поцілунок.

Її відданість неймовірно трепетна, вона лине до мене, мов я — дійсно якір. Тонкі руки обвивають мою  шию, вуста дівчини відкриваються назустріч, з абсолютною та повною довірою. 

— Нам час, — сміюся. — Боюся, якщо продовжимо, я не зможу обрати захід у мера, ти явно в пріоритеті, не він.

— Приємно це чути, — шепоче. 

З жалем відпускаю Ліві, вона першою виходить зі спальні прямуючи на вихід дозволяючи несвідомо милуватися її видами ззаду. Всередині відбувається справжній переворот, відштовхую його наказуючи собі залишатись зосередженим на цілі, та правда в тому, що Ліві сама того не розуміючи, затьмарює і її. 

***

Дім мера обвішаний всюди гірляндами, мов новорічна ялинка, не можу сказати, що не виглядає казково, Ліві точно в захваті, адже розглядає величну будівлю з широко розплющеними очима, а для мене це давно не щось вражаюче.  Колони, обвиті плющем й трояндами, розповсюджують всюди солодкий аромат. Ми проходимо їх слідом за парою зрадників, — вважаючи мене  мертвим вони встали на бік Кирила, опісля, коли зрозуміли, що я живий, спробували налагодити зв'язок, але я вирішив, що це буде помилкою, — пальці Ліві в моїх, злегка стискаю їх нагадуючи собі, що лише я здатний наразі торкатись її. Лише мені вона це дозволила. Я маю цінувати. Маю розуміти. А отже, варто вигадати план, де використовуючи Ліві приманкою для брата, я не зроблю гірше. 

Світлий інтер'єр напружує Ліві, вона не каже ані слова, проте я бачу як внутрішньо стискається опинившись серед засилля білосніжних кольорів. Стискаю її руку сильніше, вирішивши, що цього мало, обіймаю дівчину за талію. Так ми заходимо до величної зали під поглядами моїх і ворогів, і друзів водночас. Оркестр грає якусь мелодію, я не зважаю, допоки не помічаю рояль по центру, теж білосніжний. Нахиляюся до вуха Ліві й шепочу:

— Як тільки стане некомфортно, кажи, ми підемо.

Вона здивовано дивиться на мене, ніби не вірить, що я справді здатний на це, потім опускає очі блукаючи ними по гостях, й помічає рояль теж. Розуміння відбивається в кожній ніжній рисі.

— Дякую, — видихає.

Веду її крізь натовп знайомлячи з жінками та чоловіками, впевнений, більшість вона не запам'ятовує, але їй і не потрібно. Поруч виростає Саган, підморгує Ліві, ніби вони старі друзі, тоді звертається до мене:

— Бачу, що Ліві значно краще.

— Ніл допомагає, — відповідає вона.

— Добре, — киває Саган. — Як з Борманом? 

— Прекрасно, — з усмішкою відповідаю, ми йдемо далі, опиняємося серед гостей. Хапаю шампанське у офіціанта, один келих Ліві, один собі, і Сагану. 

— Щось є про те, що ми шукали? 

— Частково, — ухиляюся прямо відповідати, надто багато зайвих вух. Саган чудово це знає, та жадає відповідей з натяками тут і зараз.

— Лорман тут, — кидає недбало.

Ліві напружується, звільняє руку з моєї й одним махом випиває своє шампанське.

— Він не торкнеться тебе, — одразу кажу їй.

Ліві киває, та я бачу жах в її погляді, як вона внутрішнє стислася, мов передчуває біду. Намагається не показувати справжніх емоцій, от тільки і ховати не вміє. 

— Побудь з Ліві, — прошу друга.

Саган киває, я ж прямую повз натовп до брата. Лорман бачить мене здаля, його обличчя стає солодким, очі горять удаваною любʼязністю, ніби він раптом забув, що я — ворог. Або не бажає скандалів на прийомі в мера. 

— Привіт, Лоре, — ліниво кидаю, проходжуюся поглядом по його білосніжному костюмчику, потім дивлюся на його посіпак-партнерів поруч — одноразок, яким не можна вірити. Всі вони зрадять за першої нагоди. 

— Привіт, брате, — Кирило розпливається в посмішці. — Бачу, привів із собою мою колишню річ, — він дивиться за мою спину, натякаючи на Ліві. — Як воно, коли знаєш, що я був першим у неї? Може, й останнім буду… — хмикає. — Ти звик уже, чи не так? — Речі речима, — байдуже кидаю, — ти чудово знаєш, що мене цікавить лише бізнес. Припустимо, море.