Глава 18

Ліві

Дотик, від якого прокидаюся, відчувається ковзанням вітру по шкірі, стрімко розплющую очі одразу ж наштовхуючись на глибокий синій колір. Обличчя Ніла нависає наді мною, погляд уважний, та в ньому туга. Повільно кліпаю, усмішка розповзається моїми вустами. Ніл усміхається у відповідь на мить перетворюючись з серйозного чоловіка на витвір мистецтва. 

Ранішній спів птахів говорить за нас обох шумом за вікном, але нам і не потрібні слова, ми вчора показали все одне одному, нарешті довірились й відкрились, прийнявши незручну правду якою володіли удвох. Зрештою, ні він, ні я, не здатні похвалитись безневинними діями. Та й, відверто кажучи, а хто може? Жодна людина у світі не спроможна сказати, що не скоїла жодного поганого вчинку. 

Я торкаюся обличчя Ніла, ковзаю пальцями по щоці й до шиї, і нижче, до пошрамованих грудей, продовжуючи тонути в його очах. Всередині все перевертається, серце стискається, зате душа… вона, мов в тепле щось загорнулась, їй затишно, вона на своєму місці — поруч з ним. Ніколи й не думала, що зможу почуватись саме так з чоловіком, який насправді мав би викликати справедливе відчуття обурення, бо ж використовує мене. Але ні, я не здатна на це…

— Приготую нам сніданок, — повільно промовляє Ніл, голос хрипкий, тягнеться млосно. Я не хочу, щоб він йшов кудись, навіть на кухню. 

— Я не голодна, — м'яко шепочу.

— Тоді чого бажає солодка Вишенька? — лукаво запитує.

— Того, хто Вишенькою її нарік, — серйозно відрізаю.

Ніл звужує погляд, не довіряє словам, але я й сама би собі не вірила, якби не те, що незмінно тріпоче через нього. 

— Ліві, — він хитає головою, ніби не заслуговує, щоб я бажала його. 

— Ніле, ти не слухав мене вчора? 

— Слухав.

— Тоді припини вважати себе винним у тому, що пережила я. Винен лише Лорман. 

Він киває, але все ж не приймає мою точку зору, та я не сперечаюся, для того, щоб змінити вектор того, що роками сиділо в тобі, потрібен час. 

— Тоді як я можу прикрасити твій ранок? — в синяві спалахують знайомі іскри вогню.

— Почнімо з поцілунку, — шепочу, а в самої серце рветься з грудей переляканим птахом, який очікує поцілунку, жадає, навіть потребує його, й водночас боїться відмови.

Чорний всміхається, примружившись, обіймає за талію й відкидає мою голову назад, вустами прокладає доріжку по шиї опускаючись все нижче. Тепло розливається тілом, жадане, воно трепетно зігріває душу лікуючи рани. 

— Продовжимо після, вважай це демо версією, — грайливо кидає, й встає з ліжка.

За мить чоловік зникає за дверима, і ще за мить я чую його кроки в напрямку кухні. Доводиться прийняти його рішення. Відправляюся у ванну, після всіх процедур одягаюся в джинси й футболку, а тоді босоніж йду до чоловіка. Він вже встиг теж дивовижним чином прийняти душ, а на сковорідці смажиться яєчня. 

— Сьогодні у мене зустріч з Борманом, — кидає мені через плече, та глянувши застигає. Усмішка розквітає на чоловічому обличчі. 

— Щось не так? — стривожено запитую.

Він довго мовчить, вглядається у мене, ніби сам собі не вірить. Очима торкається не просто тіла, а того, що всередині ховаю. Мов з ключами в душу увійшов й тепер відмикає замки проникаючи вглиб.

— Все так.

— Тоді чому так дивишся? — заціпеніння спадає, встаю поруч готуючи нам обом каву. 

— Просто, — кидає з усмішкою.

— Невже? — злегка мружусь.

— Так.

Вирішую не тиснути. 

— На зустріч візьмеш? 

Ніл перекладає яєчню на тарілки, викладає нарізані овочі.

— Ти хочеш? 

— Я казала, що так.

— Гаразд. Вона пройде в клубі у Бормана, не у мене. 

— Небезпечно? — уточнюю.

— Ні. Саган домовився з ним, але несподівано, адже це з ініціативи самого Бормана. Він мене випередив. 

— Підозріло? 

— Не думаю, — ми сідаємо за стіл. — Борман любить виключно гроші, а мій брат продовжує переходити межі. Чим більше чуток лунає, тим більше впевнююся, що він кидається з крайнощів в крайнощі. Погрози, маніпуляції, це поки. Він відчуває, що я йду, — жорстоко всміхається Ніл. 

— Чудово, — схиляю голову на бік. — Якщо це викликає у нього страх — ще краще. 

Кутики губ чоловіка смикаються.

— То ти кровожерлива? 

— Ймовірно.

— Цікаво. 

— Саган казав, або я навчусь, або зламаюся.

Ніл стає серйозним. 

— Він мав рацію. 

Далі ми снідаємо розмовляючи ні про що. Виявляється, Ніл не просто цікавий співрозмовник, а ще й жартівник. Він вдало випалює слова, смішить мене, завжди знає, що влучно, а що ні. 

До вечора він проводить час у кабінеті, а я в бібліотеці. Гортаючи сторінки книги постійно відволікаюся на власні думки. Думаю про нас з Нілом боячись поринати надто глибоко. Ми зблизились, цей чоловік потрібен мені, та чи буду потрібною я? Рано чи пізно, але війна між братами закінчиться, що тоді? Хтось буде переможцем, а хтось програє. Хтось отримає все, а хтось втратить. Звісно ж я хочу, щоб втратив Лорман, щоб програв Нілу, щоб відчув смак болю, страждань, щоб дивився на власне розбите життя розуміючи, що сам винен в усьому, щоб заплатив за біль завданий мені. Можливо неправильно буде радіти цьому, та я радітиму. От тільки чи з Нілом в парі?...

За кілька годин до зустрічі з Борманом проходжусь будинком й зазираю до кабінета Ніла, він за столом, переглядає щось у ноутбуці. 

— Можна? — запитую.

Чоловік відривається від екрана, обличчя здається суворим, та в очах при погляді на мене зблискує щось тихе, щось, від чого хочеться просто сидіти поруч з ним слідкуючи за тим як працює.

— Звісно.

Проходжу всередину залишаючи двері відкритими, сідаю у крісло навпроти Ніла, в цю ж мить дзвонить його телефон.

— Брут, — каже мені й тисне на екран. — Слухаю.

— Привіт. Перше — з документами біда. Лорман прибрав з кабінету все, що могло би нас зацікавити, є лише папери про цілком законні угоди купівлі, оренди, постачання.