Глава 17

Ліві

Відчуваю його сильне тіло, мов захист, що прикриває від усього злого в світі. Насолоджуюся теплом, що йде від Ніла. Воно не спопеляє, навпаки, зігріває холод всередині змінюючи бурхливий ураган на затишний спокій. Я обіймаю чоловіка у відповідь притуляючись сильніше, щоб між нами не було взагалі відстані. Ніл же навпаки, злегка відсторонюється, торкається мого підборіддя пальцями вглядаючись в очі з дивною твердою впевненістю, ніби мої слова зняли останні замки, котрі заважали відімкнути двері. Його очі стали темними, тепер вони не просто синява, а бурхливі води в яких хочеться тонути. 

Я зробила вибір, а він прийняв його. 

Мій крок вперед, кожне моє слово, зняло заборони. 

Хочу вірити, що Ніл не каратиме себе за те, що зі мною трапилося, бо я дійсно не вважаю винним його. Він вів свою війну попередивши, що ціль — брат, а не моя безпека, тож як буду засуджувати, коли не була на його місці, не відчувала того, що йому довелося? Я можу бачити ситуацію лише зі свого боку, зі свого болю, і хто знає, як би діяла, якби довелося стільки років страждати.

Ми дивимось одне на одного по-новому, не так як кожна зустріч раніше, більше без прихованих мотивів чи жадання помститись. Немає в темній синяві Чорного жаги лише покарати Лормана, там зараз вирує інше, там пристрасть туманить свідомість добровільно прокладаючи шлях до серця. До обох сердець. До обох зранених, змучених органів, котрим довелося робити погані речі. Зрештою, я теж не можу похвалитись, що чиста й невинна душа, через мене постраждав Ден. 

— Більше не зупиняйся, — пошепки прошу.

Біль хвилею пробігається обличчям чоловіка, біль від якого йде тремтіння його тілом, а руки стискають мою талію, немов я можу розчинитись у повітрі забравши у нього останній шанс. 

— Ніколи, — обіцяє. 

Наші вуста торкаються одне одного синхронно, потягнувшись, зіштовхуються розриваючи душу вщент від тривожного відчуття потреби. Ніл забирає весь мій кисень, бере все, що мала, й те, про що не знала. Поцілунок з тихого перетворюється на голодний, пускає в кров адреналін. Рве вщент минуле, стирає його з дошки спогадів даючи хоча би на деякий час відчуття спокою, миру та гармонії, немов те, що ми робимо — єдине вірне рішення за час нашого буття в світі. 

Вставши навпочіпки тягнуся до чоловіка, обіймаю його за шию, хаотично й жадібно, аби не впустити ані секунди нашого часу на двох поділеного, ніби за спиною загроза, котра не відступає, а наближається. 

Ніл не відстає, його руки плутаються в моєму волоссі, його вуста вкривають моє обличчя гарячими поцілунками. Шаленство для обох. Серця в унісон б'ють, трощать ребра, аби, мов вуста, теж наблизитись, торкнутись жаданого, і відчути те, що кожний має й чим ділиться. 

Не знаю в який момент Ніл притискає до вікна, а я голодно тулюся до його міцного тіла обвиваючи за шию, та відчуття котяться шкірою сиротами, кричать у вухах, викликають в тілі дивовижне, важкістю лягають змушуючи кожну клітинку тягнутись до того, хто навпроти.  Наші вуста сплетені, наші тіла так близько, я відчуваю його своїм й мчу назустріч жадаючи більшого, потребуючи усього Ніла. В голові немає хаосу, чи відчуття, що йду не туди, навпаки, все дуже правильно, саме так як потрібно. 

Кладу руки на груди чоловіка, ковзаю шрамами відчуваючи рубці під долонями, він же з ніжністю притуляється до моїх губ з очей свого погляду не зводячи. Цілує так, щоб бачила як він бажає мене. Цілує не просто тіло, він душу вкриває поцілунками. Кожну рану на ній, кожний шрам, кожне місце, де болить. 

Я розбиваюся вщент, але без жалю, навпаки, радіючи тому, що старе відмирає. Я готова так помирати щомиті. Я хочу аби те, що було, зникло завдяки його вустам. 

Падіння з ним не страшне. З ним взагалі нічого не страшно. 

Ніл на мить зупиняється, встає переді мною на коліна, що дивує, знімаючи останні перепони між нами. Його вуста торкаються моїх долонь, кожного пальця по черзі, а потім опиняються на животі. М'яко, мов дотик літнього вітру, він вкриває поцілунками все. Стирає минуле, змушує памʼять позбутися страшного, що Кирило залишив в мені, й змінює на любов. На любов, від якої ноги тремтять, тіло горить, а душа співає. 

— Ніле… — видихаю.

— Ш-ш-ш, — муркоче чоловік.  

Дивлюся на нього дивуючись, що подібна сила здатна стояти перед такою, як я, на колінах, немов я — важлива, потрібна. Немов я — все, що він жадає в цілому світі. Від розуміння щоками котяться сльози, щасливі і геть не солоні. Чорний встає, ловить вустами краплі на обличчі, і знову цілує. Я геть гублюся в тому, що відбувається. Емоції бурлять межуючи між ураганом та гармонією, поєднанням різного, вкрай протилежного, але такого підхожого одне одному. З кожним дотиком губ Ніла день й ніч плутаються, а може взагалі сплітаються стаючи одним цілим. Сонце й місяць раптом більше не змушені виживати окремо в різні години доби, навпаки, отримують змогу опинитись на небосхилі одночасно, потягнутись, відчути близькість заборонену самим світом. Я почуваюся цим місяцем, а він — моє сонце. Тягнуся, радіючи шансу, мчу по хмарах знаючи, що можу сяяти лише завдяки його світлу. І ані секунди не боюся, що він гарячим здатний знищити. Страхи  зникли, або нарешті замовкли, бо їм самим набридло мучити мене. 

Ніл підхоплює на руки, ми опиняємося на небесах за відчуттями. Його рухи, сила, потреба в мені наповнює зсередини теплом. Обіймаючи чоловіка за шию, в очах його бачачи, що я — сенс буття. Чорний обережний, попри голод та іскри в синяві очей, він поводиться зі мною вкрай ласкаво. Близькість не лише на фізичному рівні, а душевно, коли те непомітне сплітається в одне ціле дозволяючи двом тілам піднестись туди, куди вхід дозволений виключно силі потреби й любові, де не буває ні болю, ні темряви, виключно щастя від насолоди. 

З моїх вуст злітає його ім'я в молитві поважаючи його силу. Він може ніколи й не зрозуміти яким насправді якорем для мене є у бурхливому світі. Він може не бачити того, що в ньому бачу я. Ніл — моє все. Тут і зараз остаточно стає сенсом заради якого я готова на все.