Глава 16

Ніл

Дім тремтить від удару дверима в спальні Ліві. Вона вирішила, що мені огидно торкатись її, сама вигадала, що я не хочу її і не бачу в ролі жінки через те, що з нею Лор робив, та правда в тому, що я сам не знаю чому зупинився, чому сказав, що біль не заглушу... 

Я не той, справді не той. 

Вона прийняла правду, що мусила страждати, поки я витримував паузу вдаючи мертвого. Вона погодилася бути приманкою. Вона терпіла жах значно довше, ніж я, в домі брата. Та вона не знає, що я створив цього монстра. Не знає, що через мене опинилась в кошмарі не з однієї причини, а з багатьох. І якби сильно я не хотів торкатись її ще, якби не горіло тіло від жаги пригорнути дівчину в обійми, заспокоїти, показати, що вона теж щось зачепила в мені, я не можу. Дослухатись поради Сагана й дати їй спілкування — це одне, а брати її тіло — інше. Вона не готова. Вона не знає, що насправді не мене хоче, а діє виключно з інстинктів, бо я таки зміг перетнути кордон її жаху, зміг торкнутись після пережитого. Першим став, бо єдиний варіант наразі. Можливо її вразило, що віддав землю матері брату за її тимчасовий спокій. Можливо вона усвідомлює, що все ще інструмент у моїх руках, все ще важіль, яким планую натиснути на Лормана, але вона явно змальовує мої гідності у значно кращому ключі, ніж воно є насправді. Бо якби я був нормальним, я би витяг її одразу. 

Лайно! 

Я ідіот! 

Писхонувши на себе виходжу з кімнати широким кроком направляючись до Ліві. Провина зжирає зсередини, щось шкребе душу не даючи ні вдихнути, ні видихнути. Не соромлячись відкриваю її двері штовхнувши рукою. Ліві тут, стоїть перед вікном обійнявши себе руками, спиною до мене. Темрява ховає більшість її тіла, та вона не боїться її, навпаки, ніби в цьому знайшла загублену частинку себе. 

— Ти не огидна мені, — твердо кидаю.

Дівчина здригається, обертається до мене явно не почувши як увійшов, її сірі очі широко розплющені, втім, на обличчі надто багато емоцій, щоб сказати, що вона відчуває.

— Виглядає інакше, та я розумію, — доволі спокійно відрізає.

Я підходжу ближче, Ліві робить крок назад від мене, я ж ще один до неї. Зрештою зупиняюся, не хочу тиснути. 

— Річ у тому, що я справді не той, хто тобі підходить, — мій голос рівний, попри те, що всередині нутрощі скрутило, що почуваюся виродком. 

Вона не реагує, а я вперше стикаюся з тим, що банально не знаю як діяти далі. Страшно торкнутись її, страшно сказати щось не те, зашкодити їй боюся, вже й так достатньо зробив. Вглядаюся в ніжне дівоче лице, вивчаю риси, що тонуть в тінях, худеньке тіло, плечі опущені, але гордливо задерте підборіддя. 

— Хто ж на твою думку підходящий? Лорман? — вимовляючи прізвище брата вона здригається. 

— Ні. Ти повинна обрати свідомо, — швидко відповідаю.

Вона вглядається у мене, в очі мої, мов шукає там правду, але не бачить її, принаймні не ту, якої бажає. Долонями розтирає власні руки від плечей до ліктів, ніби мерзне. Важкий видих з її вуст зривається з відчайдушним болем. 

— Я вже близько року не можу обирати, — каже рівно. 

Серце крається, щемливо стискається з бажання заспокоїти її, показати, що вона не так мене зрозуміла, що це не вона не гідна мене, а я не гідний навіть думати про неї. 

— Ліві, — роблю крок до неї, тіло тягнеться саме, не слухаючи мозку, але не торкаюся, попри те, що долоні буквально сверблять, — я прирік тебе на страждання, ти — мій інструмент, нехай вважаєш, що користі з тебе не буде. А я знаю — мій брат все ще одержимий тобою, мов іграшкою, яку викрали. Я використовую тебе, ти знаєш.

— Знаю, і розумію. У нас одна мета, Ніле. 

— У тебе вона з'явилася через мене.

— Справді? — вигинає брови. — То це ти напоумив мого батька віддати доньку через борг? 

— Ні.

— Ти посадив мого тата за стіл з Лорманом? 

— Ні.

— Ти привіз мене до нього в дім й кинув? Ти спробував виправити все і через це моя мати постраждала? 

— Ні. 

— Тоді чому ти винуватиш лише себе? — хмуриться. 

Я не знаю, що відповісти. Тиша в повітрі тріщить запалюючи все довкола емоційним сплеском. Моє тіло завмерло, мов готується до кидку від якого залежить все. Облизую вуста зосередившись на Ліві. Все єство тягнеться до неї, немов вона все те, чого я потребую, чого шукав роками після втрати нареченої. Як же так трапилося? Вона ж не основа, а ціль — брат, та в цю мить я чомусь усвідомлюю все інакше, ніби мотиви раптом перевернулися з ніг на голову, а принципи дали збій. Ніби ціль більше не він. 

Її питання висить в повітрі тривожними дзвіночками сповіщаючи, що падаю. Лечу в прірву нею турботливо випещену, хоч і несвідомо. Почуваюся на краю світу, коли кінець близький, але фіналу ти досі не знаєш. Не розумію як так склалося, що вона пробралась глибоко під шкіру, що її сірий погляд та пʼянкі вуста, що її беззахисність, ніжність, водночас впертість сповнена вогню, це пряма дорога впасти біля її ніг? 

— Правда дещо інша, — вимовляю. — Дещо гірша. Огидніша.

Вона мружиться. Смілива й рішуча пташечка серед кубла химер. Вона пахне моїми розбитими надіями та зраненим серцем, моїми мріями до яких навіть дотягнутись боявся роками. З нею я забуваю все. Тут і зараз зникають плани, цілі, жага помсти. Забуваю дороги до міст, до всього, що ще мить тому уособолювало моє життя. Вона, мій невинний Диявол, збиває з шляху направляючи виключно в свої обійми. Ті самі обійми, котрі здатні зібрати розтрощену душу. 

— Скажи її, — вимагає, сама крок нарешті до мене робить, сміливий й водночас сповнений страху, що відштовхну.

Я не хочу розповідати, що причина її появи у Лора — я. Не хочу, щоб правду знала. Та вона має право… Вона заслужила розуміти з ким насправді має справу, що я не рятував її просто переслідуючи власні цілі. Вона повинна чітко усвідомити, що я грав не лише її життям. Я винен не лише перед нею.