Глава 15

Ліві

Підсвідомість кричить. Чомусь я точно знаю, що ці шрами — дарунки Кирила. Чомусь немає сумнівів, що лише він настільки потворний душею, що міг залишити подібне на тілі власного брата явно не турбуючись про те, чи нормально це. Ніл повільно обертається, не соромиться кривих рубців, а вони справді вкривають його ледь не всюди: спина й груди спотворені, рани затягнулись, але залишили слід назавжди. 

— Ліві? — він вигинає запитально брови явно не очікуючи побачити мене тут.

— Привіт, — бовкаю не знаючи, що ще сказати.

На відміну від Ніла я не настільки тактовна, я оглядаю його з ніг до голови, мов вперше побачила. Мій погляд ковзає від його грудей до обличчя, і назад, зосереджуючись на порізах, вони тягнуться навіть під пояс джинсів ховаючись під тканиною. Уявляю, як йому боліло. Нахмурившись, підходжу ближче, рішуче, що дивує мене саму не менше, аніж Чорного. Він лише слідкує, нічого більше не говорить, не запитує, його лице спокійне, а може байдуже? Не знаю, бо на ньому жодної емоції. От тільки блакить стрімко темніє, очі стають схожі на небо перед грозою. Чоловік нерухомий, кожний мій крок віддає відлунням в тиші спальні, світ ніби в моменті завмер даючи нам трохи часу. Мені трохи часу. Зупинившись перед Нілом я й далі вглядаюся в шрами.

— Лорман залишив? 

— Він, — сухо відрізає.

Простягаю руку, очікую, що відсахнеться, та хоча б скаже щось, але Ніл терпляче очікує поки я наважусь, або не наважусь, торкнутись його тіла. Рішучість слабшає, проте мої пальці все одно лягають на теплу шкіру. Я ковзаю по шрамах, ще доволі свіжих, адже вони все ще рожеві, а не бліді, відчуваючи рубці надто явно. Очі здіймаю в Нілові зазираючи, в ту темряву, котру він не приховує, але й не випускає.

— Коли це сталося? — пошепки запитую.

— Поки він тримав у себе, в той час, коли тобі заявив, що я…

— Мертвий.

— Так.

Хитаю головою. Біль стискає серце, душу дряпає, бо Кирило встиг змусити страждати усіх нас, бо цей виродок і мене мучив, і Ніла, і швидше за все мучить Дена, мою маму, людину Ніла. Він отримує насолоду від власних дій, від безкарності. Як він там заявив, коли бив Дена й мене? Він робить це, бо може? Саме так! Кирило вирішив, що має право завдавати болю, потворити, ламати, все це для нього забава. Але ніхто не повинен дозволяти собі подібне. Ніхто. 

— Я не знаю, що сказати на це… — шепочу. — Він мучив рідного брата, — додаю.

Мої пальці ковзають далі, обводять кожний шрам, можливо я не маю права на подібне, мабуть, не повинна торкатись Ніла, але не здатна зупинитись. Ніби зачаклована не виходить змусити власне тіло коритись. Я жадаю торкатись його. Ймовірно Ніл відкрив двері, котрі я замкнула через Лормана, на пляжі, а я… спробувавши, не хочу залишитись без того, що раніше звичним було, а тепер особливим стало. 

Хто ж знав, що банальні дотики здатні руйнувати і зцілювати? Що одне й те саме може бути карою та нагородою? 

Ніл не пручається, взагалі ніяк не реагує, вивчає мене, слідкує за рухами поки я підходжу все ближче, а мої дотики стають сміливішими, пальці вже ковзають по його пресу продовжуючи вивчати залишені сліди Кирилом. А потім його тіло вкривають сироти реагуючи на близькість. 

Я підіймаю на нього погляд, встаю ще ближче, мозок подає сигнали, щоб не робила нічого, кричить, що краще не перетинати межі, але пізно, бо тілом я вже пішла вперед. У темній блакиті чоловіка шторм, на дні приховані страшні таємниці, а мені раптом байдуже на все те, що в його минулому було. Є тут і зараз, все інше неважливе. Стоячи поруч з ним почуваюся сильною. Повертаються відчуття  спроможності боротись, бажання не тонути у власних страхах сильнішає. Я потребую Ніла значно більше, ніж готова визнати, ніж він, можливо, здатний дати. 

Чорний перехоплює мою руку, коли ковзаю кінчиками пальців до його шиї, стискає зап'ястя втримуючи мій погляд. 

— Що ти робиш? — голос хриплий, низький, оксамитом в тіні затягує, мов пісня сирени. 

— Торкаюся тебе, — визнаю ледь чутно. 

Ніл змушує обох завмерти, тепло його тіла зігріває те, що всередині мене мерзло місяцями. Аромат тіла свіжістю моря й терпкістю хвої заспокоює відкриті рани на душі, зшиває їх дозволяючи на мить повірити в те, що у висновку ми удвох вийдемо переможцями, що все виправиться. 

— Навіщо? — мружиться.

Очі стають ще темнішими, ніби під час грози посеред дня несподівано ніч настала. Я не маю відповіді на його питання, та й не певна, що вона справді потрібна. Хіба ж він не знає, чи не розуміє, що потребую його? 

Стенувши плечима роблю маленький крок впираючись власним тілом у його, Ніл ціпеніє, оглядає зверху нахиливши голову на бік, мов перед ним відкрилась світова таємниця, та він не розуміє, що тепер з нею робити. Пальці чоловіка стискаються сильніше, не до болю, але до відчуття контролю моїх дії. Несподівано іншою рукою він торкається моєї спини, ковзнувши, притискає до себе. 

Його погляд тримає на краю, від нього простір довкола стискається, час припиняє хід, між лопатками зростає напруга, а живіт скручує від емоцій. Я, мов голодний звір, хочу більшого готова попросити його, навіть благати, аби не відштовхнув. Ніл нахиляється ближче, його дихання ковзає моїм обличчям, водночас ніжно й тривожно, ніби він і сам не знає чи варто дозволяти мені більше. Я все вглядаюся в його обличчя, вивчаю гострі риси, звабливі вуста, рівний ніс та очі від яких не втекти, які для мене чомусь стали більше, ніж порятунком, а надією. Він пекельно прекрасний чоловік. Він притягнув увагу від першої зустрічі й тепер не відпускає. Мене тягне до нього проти волі, попри розуміння й усвідомлення подій, котрі об'єднали нас, магнітом, і нічого з цим не вдіяти. Мабуть, я й шансу не мала залишитись до Ніла байдужою, якось забути його чи викинути з голови. Мабуть, я була приречена шукати його очі в повній темряві в надії на краще, триматись за них, чіплятись за нього. І, можливо, Чорний думає щось подібне й про мене? Я би хотіла, щоб він так думав.