Глава 14

Ліві

Мої очі заплющуються самі собою, голос Ніла ковзає краєчком вуха змушуючи тріпотіти від жадібного бажання притулитись до сильного тіла й водночас шаленого страху тікати, тікати якомога далі, швидше, на край світу. Я злегка тремчу слухаючи його голос, моя свідомість всюди й і ніде. Аромат моря та Ніла туманить розум, сонячне тепло й сила дотику Чорного плутає. Я загубилась в почуттях та страхах, бо все ще стою на роздоріжжі між пережитим та реальним. Його пальці майже невідчутно торкаються потилиці, невагомо ковзають нижче, до спини, плутаються у волоссі та тканині сорочки. Затамовую подих. Серце б'ється сильно,  віддає ударами у горлі, але мені не моторошно. Нарешті я не відчуваю, що падаю в пітьму, котра зв'язує руки й ноги, тримає у полоні забираючи навіть надії. 

— Я знаю, що ти сильна, Ліві. Але не старайся довести щось мені, бо так ти шкодиш собі. 

Я сильна? 

Я сильна.

Я не хочу бути сильною. Я хочу бути слабкою і вільною. Я хочу, щоб він стояв ось так близько вічність і вона ніколи не мала кінця. Хочу, щоб море торкалось ніг, сонце зігрівало, вітер грався з волоссям, а він тут, біля мене, сильний, пахучий, красивий, трепетний, душу лікує. Щоб він ніколи не відсторонювався, світ довкола може падати, горіти, помирати стогнучи останню пісню, байдуже. Тільки би Ніл не відходив. Тільки би торкався шкіри змушуючи вдихати море і його запах тіла. 

Притуляюся інстинктивно загортаючись в чоловічі руки. Серце шаленіє сильніше, боюся, зараз випригне з грудей і прямо в руки Нілу. В руки, котрі не бажають його мати, котрі бережуть, хоч і власних цілей, бо так потрібно. І байдуже. Нехай. За відчуття, що зараз в ребрах жевріє зсередини уламки збираючи, я готова забути мотиви його дій, бо все одно він старається, він тут, він піклується, його вчинки заради мене перекреслюють слова якими він обмальовує правду чому я потрібна йому. 

— Я не бажаю бути тобі тягарем, — видихаю.

Вітер стає сильнішим, кидає моє волосся на Ніла, він легко відсторонюється, обхоплює моє лице своїми теплими долонями в очі заглядаючи. А я таки падаю, от тільки не вниз, ні, світ догори дригом перевернувся і я лечу в небо. Крила маю, розпустила й вітром жене мене в його тенета, в пастку блакиті котра вже давно якорем стала. 

— Ти не тягар, — твердо відрізає. 

— Але засіб впливу на брата з мене такий собі. Чим я можу допомогти тепер? — шепочу. — Поглянь правді в очі, Ніле, навряд Кирило захоче знову володіти мною, навряд нам вдасться на цьому зіграти і якось маніпулювати ним. Я нічого не дізналася, коли була у нього, а тебе вважала мертвим. З мене погана приманка для Лормана.

Чорний хитає головою, брови зводить разом, вуста стискає в рівну лінію суворо поглядаючи на мене. Ковзає подушечками пальців по шкірі плавно спускаючись вниз, тремтливо й судомно зітхаю, я точно знаю, що кажу істину, навряд з мене вийде взагалі якась приманка. Для Ніла я не несу ніякої користі, а от проблем… так, їх вдосталь. 

— Повір, як приманка ти спрацюєш, — рівно відрізає. — Ти не тягар. Я все одно шукаю свою людину, я не хочу, щоб ти закінчила як попередня дівчина, — додає. — Тому припини. Мова йшла про твою готовність брати в усьому цьому лайні участь. Тим паче Ліві, що в це втягнув тебе я. Тож ми не будемо перекидати ні провину одне на одного, ні звинувачення. Є цілі, ми досягаємо їх разом. 

Його руки ковзають нижче, наші пальці сплітаються. Я ледве дихаю, всередині все стислося. Ніл говорить правду, ігри закінчились, він щирий та відвертий в своїх цілях, а я у своєму бажанні віднайти маму й втекти від їхнього протистояння якомога далі. Та заважає одне, крихітна іскра бажання не йти… Не тікати. Іскра, котра колом в грудях застрягла, котра тримала на плаву, коли його очі якорем зробила, коли сподівалась на нього, коли спостерігала як дістає скло з долоні, коли на коліна впав після пострілу Кирила і просив з ним залишатись. 

— Я готова, — зрештою вимовляю, бо не знаю що ще сказати. Чесність Ніла стосовно планів на мене вкладає зброю в його руки. Ніжність Ніла, як він торкається мене зараз, як в очі дивиться, як я дозволяю це, хоча ще вчора вважала, що ніколи не зможу терпіти чоловічих дотиків, остаточно вибиває землю з-під ніг змушуючи балансувати серед емоційного коктейлю, де я і падаю і лечу водночас. 

— Поки я можу гарантувати тобі лише заходи зі мною, зустрічі, на які братиму, більше — ні. Небезпечно. Мій брат стає непередбачуваним. Скоро він почне битись в агонії, а коли звір відчуває, що близький до кінця, він гризеться на смерть, Ліві. 

— Гаразд, — повільно киваю. — Цього буде достатньо зараз. Але, як і Альберт, я хочу голову Кирила, і хочу знести її сама, — нерішуче видихаю.

Ніл всміхається кутиком губ раптом з суворого чоловіка, якого варто остерігатись, перетворюється на ручного монстра. 

— Альберт не бажає її рубати власноруч, тож обіцяю, що твої руки виконають помсту за себе.

Він підносить одну мою руку до своїх губ, в очі зазираючи цілує долоню зі шрамами від скла, мов цей цілунок — печать обіцянки. 

— А тепер нам час.

***

Дім Ніла зустрічає тишею, переступивши поріг я йду до своєї спальні, чоловік же зникає десь у коридорах кинувши, що потрібно зв'язатися з Саганом та Брутом. В спальні спершу роздягаюсь, потім приймаю ванну ніжачись у ній з годину. Не думаю ні про що, мабуть, вперше вдається справді очистити розум й поставити стіну від страхів, від минулого, від того, що рано чи пізно таки нависне над головою дамокловим мечем. Ні, єдине, що дозволяю — спогад дотику. Я відтворюю у пам'яті відчуття сиріт на шкірі, коли Ніл торкнувся потилиці. Відчуваю поцілунок, що досі горить на шкірі долоні, й погляд, яким в очі зазирав. Вдячність за чесність зігріває зранене серце. Ніколи не думала, що банальна правда, не прикрашена брехнями, буде настільки важливою. 

Після повного розслаблення тіла кілька хвилин стою перед дзеркалом вглядаючись в обличчя, дивно, та очі… вони сяяти почали? Обмотавшись рушником виходжу до кімнати, в цю ж мить лунає стук у привідкриті двері й Ніл застигає на порозі. Кілька секунд ступору в обох, чоловік блискавично швидко оглядає з ніг до голови, й одразу зосереджується на моїх очах не дозволяючи собі розглядати мене нижче.