Глава 12

Ліві 

Маєток Альберта вражає у гарному сенсі слова, стоячи на березі моря, котре зараз зливається з чорним небом, здається, що він висить у повітрі десь на межі між реальним й вигадкою. Нічні зорі й місяць відбиваються на плесі води вимальовуючи містичну доріжку, а світло у вікнах дому додає атмосферної таємничості всьому довкола, ніби з сучасного міста потрапила кудись туди, де оживають легенди. 

Нас зустрічають охоронці на в'їзді до маєтку після того як відкривається ще один шлагбаум, а згодом і ворота. Не думала, що людям потрібно мати такий довгий шлях до будинку, а ще таку велику кількість охорони. Втім, є ймовірність, що їх стало більше через дії Кирила. Залишається незрозумілим як виродок потрапив до дитини Рижковецького й почав погрожувати, та це й не головне, чи не так? 

Ніл ще не встигає заглушити авто, а нам уже відкривають дверцята. Я виходжу першою з обережністю дивлячись на охоронця в чорному, та він не дивиться ні на моє обличчя, ні взагалі на мене, лише банально виконує роботу. Небо раптом розрізає блискавка, здригаюся від несподіванки налякано озираючись, інстинктивно шукаю Ніла, й він одразу виростає поруч, ніби знав, що спалах злякає. 

— Дякую, — тихо промовляю, поки нас удвох ведуть до подвійних дверей маєтку з темного каменю. 

Ніл нічого не каже, підбадьорливо підморгує, а тоді натягує на вуста усмішку, котра точно призначена для Альберта: спокійна, рівна, незворушна, котра за потреби може стати вищиром й попередженням. 

Хол вражає з першого погляду, величезний, радше схожий на бальну залу, мерехтить, вловлюючи блиск величезної люстри по центру. Подобається, що стіни тут не білосніжні, у мене останнім часом алергія на цей колір, а кольору перлів, й вловлюючи світло, вони нагадують коштовності приховані на дні моря. Нас проводять повз хол до вітальні, вона подобається ще більше, велична та стримана водночас, у тих же кольорах, що й хол, проте не холодна. Камін на пів стіни тріщить, вогонь у ньому здається оманливо теплим, а не нищівним. По центру стоїть два дивани здатний вмістити щонайменше з десятеро людей одночасно. Люстра, подібна тій, що в холі, у вигляді ялинки, звисає над ними кидаючи на молочну тканину свої особливі відблиски у формі зірок.  Панорамне вікно з одного боку відкриває вигляд на море, я одразу ж зосереджуюся на ньому вловлюючи у відблисках наші з Нілом відбиття. На фоні безкрайого моря ми здаємося піщинками. 

— Вітаю, мої дорогі гості, — не знаю звідки з'являється господар дому, але почувши його хриплий голос, знову смикаюся.

Ніл одразу кидає на мене заспокійливий погляд відповідаючи Альберту.

— Дякую за запрошення, — розливається приміщенням незворушний тон Чорного. — Ми з Ліві раді тут бути. 

— О, це і є Лівія? — Альберт підходить ближче, він гарний чоловік, варто його побачити стає зрозуміло чому у нього таке прізвище — чоловік рудий. 

— Доброго вечора, — м'яко усміхаюся зустрівшись поглядом з Рижковецьким. 

Він не простягає руки для знайомства потиснувши її з Нілом. 

— Ох, тепер я розумію все, — голос Альберта могутній, чомусь цей чоловік уявляється мені піратом, який точно виголошував промови морякам у чистих водах, де не існує обмежень. Його зелені очі уважні, він не розглядає мене, мов експонат, проте відчувається, що з першого погляду зробив собі якісь висновки. — Ти, дитя, мов коштовність, котра прикрасить будь-якого чоловіка.

— Дякуємо, — замість мене відповідає Ніл перемикаючи увагу Альберта на себе. 

— Це правда, — чоловік вдає, що не помітив цього. — Пройдімо для вечері. Із задоволенням розділю її з вами та моєю сім'єю,  також хочу запросити вас переночувати у нас, щоб ви не їхали через все місто вночі. 

— Вдячні за це запрошення, — рівно лунає відповідь Ніла.

Альберт веде нас, з вітальні ми потрапляємо у кімнату не менш величну за попередні приміщення, але з єдиною зміною — по центру стоїть довгий стіл накритий наразі на чотири персони. З порогу нас зустрічає жінка, наскільки розумію, це дружина чоловіка, вона одразу імпонує, не через зовнішність, а якусь невидиму іскру в її погляді та світло, що випромінює, мов сонце на яке чекаєш.

— Ніле, Ліві, раді вас вітати у нашому домі, — її голос дзвінкий, і вона на диво схожа на свого чоловіка. Обом на вигляд років пʼятдесят, зрозуміло з мудрості в очах, проте зовнішньо вони удвох наче удвічі молодші. 

— Моя дружина, — явно для мене говорить Альберт, — Таїса. 

— Рада познайомитись, — усміхаюся їй. 

Вона усміхається у відповідь з теплом. Тішить, що мої джинси та сорочка не різняться разюче від її одягу, жінка також у джинсах й блузі, на підборах, наче просто, але водночас дорого. На її шиї та у вухах красуються перли, волосся кольорі міді лежить на плечах в ідеальній укладці. 

— Запрошую, — промовляє Рижковецький першим сідаючи за стіл у його голові. 

Таїса сідає по праву руку від чоловіка, ми ж разом по ліву, Ніл ближче до Альберта, а я прямо навпроти жінки. Стіл вже ломиться від закусок, келихи починають наповнюватися вправними й непомітними офіціантами. 

— Що ж, ми чудово знаємо чому я хотів з тобою зустрітись, Ніле, — починає Рижковецький, — твій брат перетнув межу, коли почав погрожувати моїй дитині. — Чорний мовчки слухає не перебиваючи. — Я ніколи не вставав на чийсь бік, не було потреби, та є межі які деяким не варто перетинати, Лорман начхав на це вважаючи, що може маніпулювати кимось на кшталт мене. Ти чудово знаєш, Ніле, що я працюю з усіма не ображаючи, — тисне Альберт.

— Звісно, — злегка нахиляє підборіддя Ніл.

— Моя сім'я роками  була нейтральною, хто би не вставав біля керма. Ніхто й ніколи не ліз до нас знаючи, що море — моє, і я можу обрізати шляхи по ньому. Кирило вирішив, що стане першим, що після твоєї загибелі він раптом став головним й відростив крила, наблизився до сонця через дружбу з владою, а отже здатний погрожувати мені примусивши стати його маріонеткою, ще й через моє дитя. Я ненавиджу, коли чіпають слабких, — його погляд несвідомо падає на мене, ніби він знає, що я пройшла. — Жінки та діти — недоторканні, такий у мене принцип.