Глава 11

Ніл

Поклавши телефон на стіл відкидаюся на спинку крісла, за стінами клубу гупає музика, а я починаю сумніватись чи варто Бруту везти Ліві саме сюди. Не впевнений, що дівча почуватиметься комфортно навіть ті кілька хвилин, які доведеться провести тут, враховуючи окремий вхід. Швидко пишу Бруту, що зустрінемося на стоянці біля клубу, закриваю ноутбук й, схопивши чорну куртку, йду на вихід. В думках лунає голос Ліві, сповнений страху й рішучості водночас, я пишаюся, що вона все-таки погодилась йти на зустріч зі мною, адже кинуті вранці слова, що жадає помсти й покарання Лора могли бути лише словами, тим паче завжди добре, коли хтось зробить все за тебе. Але вона, виявляється, не кидає слів на вітер. Я точно знаю, що їй шалено моторошно, що їхати з Брутом швидше за все не надто комфортно, та це шанс реально вийти в світ й відсікти апатичний стан який навіюють на неї стіни мого дому і вона сама, продовжуючи тримати себе у добровільному полоні. 

Стоянка тиха, всі гості всередині клубу, здебільшого під землею, дивлюся на неонову вивіску, назва «Black Line» від самого початку мого занурення у світ бізнесу дає знати партнерам, конкурентам або гостям, на чиїй вони території. Безмовність будівлі зовні вабить темними обіцянками відпочинку, чорна цегла одноповерхового клубу стильна й дорога. Лорман не встиг прибрати до рук цей клуб, коли вважав мене мертвим, але планував. Потрібно щось подібне побудувати і для клубу, який вибухнув разом з колишнім бізнес-центром завдяки старанням мого брата, нову будівлю я хочу повністю залишити під оренду. 

Здіймаю очі до весняного неба, зірки вже яскраві, мов влітку, миготять на чорному полотні розповідаючи історії про нескінченність світу лише тим, хто слухає. Шрами на спині й грудях ниють, нагадування подароване Кирилом на все життя, котре остаточно поставило крапку у рішенні про долю брата. Раніше я все ще міг вважати його частиною сім'ї, попри те, що ми вороги, що він зробив з усім моїм життям, попри те на що я наважився, і чого він не дав, натомість забрав. Та тепер… Лор заплатить за все. Втратить все. Не лише Ліві жадає помсти, а й памʼять про дівчат, яких він замучив, невидимий флер присутності моєї нареченої, мертва матір, яка старалась для мене, а має все він. Лор відповість за кожний завданий біль. Я щоразу собі це кажу, щоб не забувати чому взагалі досі не плюнув й не вбив його. Банально, він не заслужив так швидко піти, він повинен відчути все, що дарував іншим. 

На стоянку повільно вʼїжджає машина Брута мигаючи фарами, я одразу ж заводжу своє авто й очікую, поки Женя зупиниться поруч. Він виходить першим, обходить машину, щоб відкрити двері Ліві та я випереджаю його. Перший, банальний порив ввічливості подати їй руку, швидко притлумлюю, просто очікую поки дівчина вийде самостійно. 

— Привіт, — несміливо кидає вона.

Подобається як виглядає, нічого особливого: джинси та вишнева сорочка, але вони шалено їй пасують підкреслюючи темне волосся з відливами шоколаду й каштану, сірі очі, які зараз сяють дещо більше, ніж ще вранці. 

— Ціла й здорова, — подає голос Брут. 

— Дякую. Ти повертаєшся до Лормана? 

Ліві завмирає, погляд стрімко опиняється на Бруті, потім на мені.

— Так, мій вихідний закінчився, але мені є чим зайнятись, — підморгує Ліві.

— Не забудь про документи, які мені потрібні, і підключи нас нарешті до його камер, — кидаю з усмішкою.

— Неодмінно.

Брут змахує Ліві рукою щиро усміхаючись й сідає назад в своє авто, я  жестом показую дівчині, щоб йшла вперед, до моєї машини. Ловлю себе на думці, що постійно несвідомо хочу торкнутись її, покласти долоню на рівну спину, подати руку, допомогти сісти в салон, але вчасно зупиняюся. Не знаю, що це зі мною відбувається. Ніколи раніше не відчував подібного до жінок, після втрати нареченої я закрився, а тимчасові зв'язки заради скидання стресу та фізичного полегшення не рахую чимось особистим чи вартісним. Та Ліві… її я хочу торкнутись. Дивно розуміти, що вона — моя, але не моя водночас. Вона поруч, я цілував її, знаю на смак які її ніжні вуста, і як сильно вона тулиться, коли відчуває тепло, але вона все одно далеко, наче між нами сотні тисяч миль. Її тіло інтуїтивно відсахується від мене, погляд опускається, мов дівчині соромно, або банально страшно дивитись у мої очі. Вона інстинктивно закрилась, а відкритись не здатна, хоч і сьогодні зробила величезний крок вперед.

— Брут працює на твого брата? — обережне питання в тиші машини, поки ми залишаємо стоянку позаду, викликає усмішку. Я чекав на нього.

— Працює. 

— Як це? — вона дивиться на мене явно намагаючись удати, ніби все гаразд, та тремтіння, що біжить її тілом, приховати не виходить.

— Коли він пішов працювати до Лора я переманив його, відтоді Женя працює на нас обох з поправкою на незнання Лора про це. Власне, тому у нього й прізвисько Брут.

— Бо він повинен влаштувати заколот проти Кирила? 

— Щось на кшталт. Серед людей мого брата Брут завербував ще кількох, вони теж працюють на мене. 

— І він передає тобі інформацію? 

— Передає, а ще шукає, де сховали твою маму й Дена. 

— Тоді чому ти не можеш зруйнувати життя Кирила одним махом? — дивується вона. 

— Бо він став обережним, і на превеликий жаль, не такий ідіот, яким би я хотів його бачити. Бо він не боїться бруднити руки, а я роблю це за необхідності. Бо на практиці все складніше, Ліві, ніж в теорії. 

— Шкода. 

— Так, доводиться бути обережними, у Брута є сім'я, я не хочу, щоб хтось постраждав, тому що я поспішаю. 

— А Саган? Він же теж вдавав друга Кирила.

Я мчу по трасі в напрямку до Рижковецького, старий живе неподалік від моря, ніби йому мало, що його бізнес побудований на морських переправах. Мабуть, в минулому він точно був піратом. 

— Саган — старий друг моєї мами, він став першим до кого я звернувся, коли мої наївні плани пішли шкереберть. Він практично єдиний, хто колись допоміг, хто знає всю правду.