Глава 10

Ліві

Кажуть, очі дзеркало душі, та дивлячись у свої я не бачу нічого, немов застрягла між сном та реальністю, бачу вихід, та дороги немає. Після сніданку з Нілом фізично якось легше стало, можливо тому, що тепер я хоча би ціль маю, і є куди рухатись, а це завжди краще, ніж просте буття. Та правда в тому, що тепер існує кілька Лівій Яворських, і я не певна, котра з них справжня: та, що боїться навіть дихати, та, котра раптом зажадала помсти, чи та, яка колись рішуче поцілувала Ніла? 

Вмившись крижаною водою залишаю ванну кімнату, Чорний поїхав по справам після сніданку, я ж залишилась в будинку на самоті із собою та власними думками, але поки йду коридором відчуваю себе інакше. От як пояснити цей стан? Ні, страхи не пішли, і ні, я не вирвалась з кошмару Лорманом мені влаштованим, я однією ногою все ще там, проте… гадаю, Саган був правий, мені потрібні люди, потрібне суспільство, щось, що змусить змінити думки хоча би на деякий час. 

Минувши бібліотеку зупиняюся біля вхідних дверей, скільки я не була на дворі? А за вікном вже давно тепла, сонячна весна. Весна, котра минулого року змінила моє життя, бо навесні тато віддав мене Лорману за якихось триста тисяч боргу. Штовхнувши двері виходжу на терасу, глибоко вдихаю свіже, ароматне повітря, на секунду аж в очах темніє від кількості кисню. Якийсь дивний страх не дає піти далі, обійти дім, оглянути територію, та я не намагаюся боротись з ним, а просто сідаю на сходинках тераси й підперши голову руками оглядаю зелену територію довкола. Легкий вітер розтріпує волосся, підставляю обличчя втягуючи у себе примарний дух свободи. Колись я буду знову по-справжньому вільна, моя мама буде вдома, а провина перед Деном вщухне, я забуду Лормана і все, що він зробив зі мною, забуду чесність з відвертістю в блакиті Ніла. Колись я буду знову собою. Колись…

Після обіду я засідаю в бібліотеці, не знаю, що шукаю, зрештою просто переглядаю книги годинами гортаючи сторінки, що пахнуть незабутніми історіями, коханням, пригодами, проте жодна з них наразі не здатна захопити настільки, аби отримати шанс поринути в неї з головою. Та я не засмучуюся, не все ж одразу, вірно? Сьогоднішній день й так разюче відрізняється від інших: я поснідала в компанії Ніла, я не трушусь від кожного звуку, я була на дворі, тож це вже перемога. Відверто кажучи, якби Ніл був тут, то я би почувала себе краще, я би хотіла, щось робити. 

Ближче до вечора чую, що в дім хтось увійшов, одразу ж залишаю бібліотеку виходячи в коридор й зустрічаюся з Брутом. Блондин у чорному гольфі та штанах, сіро-блакитні очі яскраві та живі, він усміхається побачивши мене.

— Привіт, Ліві, — бадьоро лунає.

— Як ти увійшов? — стривожено запитую.

Женя дістає з кишені ключі змахуючи ним у повітрі.

— Не лякайся, все гаразд, я маю ключі Ніла, він мої. 

— Він не казав такого, — хмурюся, інстинктивно роблю крок назад.

Брут підіймає руки, теж відступає назад, ближче до дверей.

— Ліві, я тебе не ображу, все добре. Я прийшов забрати тебе на зустріч з деким, з ким зустрінеться Ніл. Він мене послав. Сказав, можливо ти захочеш піти враховуючи вашу ранкову розмову, я просто водієм виступаю.

Сором гарячим торкається нутрощів скручуючи всередині все, незручно перед Брутом, що він змушений виправдовуватись, бо я надто підозріло виглядаю, але інакше ніяк, я його погано знаю, бачу можливо втретє, то чому повинна довіряти враховуючи все, що пережила? Зайва обережність не буде марною, вірно? 

— Подзвони йому, я хочу почути, — кажу, втримуючи погляд на обличчі Жені.

— Звісно, — Женя дістає з кишені джинсів телефон та набравши номер вмикає гучномовець, за мить чутно голос Ніла.

— Так? Вона готова? 

— Ніле? — промовляю.

Женя простягає телефон, щоб взяла слухавку, зробивши крок до нього вихоплюю телефон, вимикаю гучномовець й прикладаю його до вухаю відступаючи якомога далі.

— Зустріч з ким? — питання здається мені спокійним, та, мабуть мій голос надто явно тремтить видаючи з головою підсвідомий страх. 

— Рижковецькі, це тобі ні про що не каже, але Брут розповість дорогою, або я, якщо ти згодна. Я подумав, що ти не хочеш тягнути ще більше, іноді кинутись у вир краще, ніж підбирати слушний момент. Але якщо ти не готова, все гаразд, я не змушую. Вибач, що приїхав не сам. 

Деякий час мовчу, відвернулась від Брута, але відчуваю його погляд на спині. Внутрішній спротив каже ще зачекати, не йти на зустріч, котра все одно відбудеться без мене, мовляв, я не готова, це ж потрібно бути в колі людей, а я не певна, що можу, не знаю чи витримаю. Але інша я заявляє, що потрібно вирішувати тут і зараз, я попросила Ніла дозволити брати участь у знищенні брата і він дає мені шанс в руки. Так, від мене там нічого не залежить, я радше спостерігач, аніж виконавець, втім, це шанс зробити крок вперед. Не обмежуватись терасою й книгами, а бути з людьми, бути там, чого боюся й потребую водночас.

— Я згодна,  — видихаю.

— Гаразд, — голос Ніла, мов заспокійливе, оксамитом просочується до мене навіть крізь слухавку. Він не вдає радості від моєї згоди, але й не лунає здивованим, ніби не вірив у те, що все-таки погоджусь, він швидше незворушний та прямий, з впевненістю, якої я потребую. — Тоді їдеш з Брутом, він привезе до мене, а далі ми удвох відправимось на зустріч. 

— Добре, що мені одягнути? — повертаюся обличчям до Брута, очікувала, що він досі слідкує за мною, та встигаю побачити лише спину чоловіка, що зникає на кухні. 

— Ну, — чую, що Ніл всміхається, — домашній одяг все ж зміни, але якщо ти маєш на увазі сукні, то видихай — ніяких суконь. Обирай в чому тобі буде комфортно. 

— Зрозуміла. 

Я не прощаюся, руки тремтять, швидко натиснувши на кнопку завершення дзвінка йду на кухню слідом за Брутом, чоловік стоїть перед холодильником з пляшкою води в руках.

— Ну що? — запитує вигинаючи брови в очікуванні. 

— Зачекай мене, переодягнусь.