Глава 9

Ліві

Ноги тремтять поки йду до Ніла на сніданок. За тижні в будинку це буде вперше, коли ми взагалі проведемо так багато часу разом.  Я досі відчуваю провину за розтрощену склянку, боюся, щоб цього разу не зіпсувала щось дорожче чи красивіше. Можливо відчуття провини не змусить Ніла кричати, абощо, та я дійсно не хочу завдавати зайвих проблем. 

На кухні кипить життя, саме Чорний його вдихає у безмовні стіни та решту інтер'єру, на пательні щось шкварчить, кавомашина працює на повну готуючи гіркий напій, чоловік же зосереджено нарізає багет одночасно слідкуючи за тим, що смажиться. Аромати неперевершені, шлунок одразу відгукується голодним бурчанням. 

— Добрий ранок, — даю про себе знати.

Ніл миттєво обертається, на ньому лише футболка й прямі джинси чорного кольору, та як же вони пасують його могутньому тілу,  як підкреслюють широкі плечі й вузькі стегна, дозволяють побачити надуті вени на його руках, й м'язи, котрі він ховає під тканиною. На відміну від нього я не надавала значення своїй зовнішності, одягнена у футболку й домашні штани сірого кольору, з високим хвостиком на голові, я разюче відрізняюся від звабливого пана Чорного. Такий би, як він, в простом житті ніколи би не звернув увагу на таку, як я. Не знаю чому взагалі про це думаю. Наші поцілунки не були проявом почуттів, ні моїх, ні його. Я відчувала вдячність, що він допомагав, а він… користувався мною. І навіть ображатись на це буде дурістю, бо ж знала від самого початку, Ніл не брехав, коли пропонувала допомогу, він завжди був чесним. А я… я сама зробила його очі своїм якорем, поки Лорман мучив. Це не провина Ніла, що мені хочеться більшого. 

— Привіт, — усмішка розквітає на суворому обличчі, гострі риси миттю помякшуються додаючи легкої грайливості. — Сідай, — змахує в бік столу, — зараз усе буде.

— Я можу допомогти, — тихо кажу.

— Ні, — він повертається до багета. — Я запросив тебе поснідати, тож все на мені. Тобі в каву додавати цукор? 

— Так, дві ложечки.

— Зрозумів.

Сівши за стіл слідкую за чоловіком, всередині відчуття, немов я десь в іншій реальності, мов на якийсь час кошмари відійшли і я маю змогу насолодитись звичним життям. От тільки тривога все одно не дає дихати на повні груди, боюся, що хтось клацне пальцями й все це зникне, а я розплющу очі в спальні, яку Лорман виділив для мене. Боюся, що знову побачу прокляті білі стіни, лаконічність в дизайні усього будинку, який кричить про чистоту, але якої насправді немає в жодній краплині душі його власника. 

Ніл ставить переді мною смажену яєчню з беконом та овочами, також чашку з гарячою кавою, потім нарізаний багет, а до нього сир й мʼясо, також на столі з'являється графин з соком, графин з простою водою й склянки під все це. 

— Дякую, — вимучено усміхаюся, поки Чорний сідає в голові столу. 

— Сподіваюся мій сніданок тобі сподобається, — він раптом хмуриться, — якщо чесно за час, що ти живеш у мене, я жодного разу не бачив як ти їси.

— Я їла.

— Сумнівна відповідь, ніяких підтверджень, що їжа зникає з холодильника не було. Ліві, — серйозно продовжує смакуючи кавою, я повторюю за ним дивуючись смаку гіркого напою, бо він геть не гіркий, навпаки, відчуваються цікаві нотки чогось горіхового, — ти ж в курсі, що може користуватись всім? Я залишив картку у твоїй спальні, там гроші, користуйся ними як заманеться. Можеш купувати собі прикраси, одяг, що завгодно.

— Я бачила картку, — тихо кажу. — Мені нічого не потрібно, але дякую.

Він переходить до яєчні та овочів, я знову повторюю за ним. Поклавши шматочок до рота відчуваю смак від якого хочеться заплющити очі й насолодитись на повну. 

— Діаманти? Брендові речі? Косметика? Я серйозно, витрачай скільки потрібно на що потрібно.

— Але мені не потрібно, — твердо повторюю. — Я вже отримувала прикраси, одяг, — дивлячись в його очі, додаю. — Щастя вони не принесли.

Ніл завмирає, зосередившись на моєму обличчі шукає якісь емоції, а може намагається зрозуміти чи дійсно я не хочу ніяких прикрас, облизує вуста злегка нахиливши голову на бік. Блакить спокійна, зараз вона, мов плесо води під небесами, коли немає навіть маленького подиху вітру, стоїть абсолютний штиль. 

— Я пропоную просто так, якщо це допоможе тобі почуватись краще, — рівно лунає. — Безоплатно, Ліві. Ти мені нічого не будеш винна. 

— Навіть якщо витрачу мільйон? — намагаюся жартувати, от тільки м'язи обличчя забули як це — усміхатись щиро.

— Навіть десять, — незворушно кидає. 

— І все одно не потрібно. 

— Ну гаразд, в будь-якому випадку карта твоя, — Ніл відкидається на спинку стільчика слідкуючи за мною з прискіпливістю, — що ж тобі потрібно? 

— Ти хочеш скористатись порадою Сагана про людське тепло? — прямо запитую.

— Мені подобається чесність між нами, — хмикає він. — Але так, я хочу допомогти тобі, Саган мав рацію. 

— Я хочу смерті Лормана. 

На вустах Ніла розпливається посмішка, вона шалено відрізняється від тієї, попередньої, в ній жорстокість, голод до війни, в ній обіцянка самому собі зробити все, аби Кирило заплатив. 

— І я, — щиро лунає. — Але перед цим він має втратити все.

— Знаю. Я мала стати останнім, що ти забереш.

— Плани змінились. Я повинен був забрати тебе раніше. Я прекрасно знав, що він мучить тебе, але клацнуло, коли повідомили, що ти в підвалі.

— Чому ж клацнуло? — обережно запитую.

— Я теж там був, — спокійно каже. — Ти жила зверху, а я прямо під тобою, Ліві. 

— Але чому клацнуло? — допитуюся.

Ніл піддається вперед, спирається руками на стіл оглядаючи моє обличчя від чого на секунду стає некомфортно, він помічає, що я опускаю погляд й відсувається, ніби між нами раптом стала надто мала відстань, а він відчуває мій стан. 

— Зрозумів, що він перетнув межу.

— М-м-м. Він тримав тебе в тому ж підвалі з ланцюгами? Мені сказав, що ти мертвий.