Глава 8

Ніл 

Брут та Саган йдуть дивлячись на мене ніби вони не впізнають мене. Почувши стук вхідних дверей відкорковую пляшку й наливаю нову порцію віскі у склянку, поки в каміні тріщить маленький вогонь кидаючи тіні на стіни, розглядаю напівпрозорий напій пригадуючи, як Ліві після того як прокинулась, розтрощила таку ж склянку у руках. Женя з Дмитром вважають, що мені байдуже на неї, що я не відчуваю провини за те, що довго відтягував час намагаючись спланувати майбутнє та феєричний провал брата, який таки стався, коли я забрав Ліві зрештою. Вони думають, що я черствим став через власну війну. Та вони ніколи не дізнаються, що моя провина перед Ліві насправді значно глибша. Вона вважає себе пʼятою дівчиною Лормана відданою за борги, та правда… правда гірша, тому що Ліві — шоста. Першою стала моя дівчина, я планував одружитись на ній, але програв її власному брату. Це була остання спроба якось забрати своє від батька й матері у близький до чесного спосіб. Після відмови Кирила допомогти мені відкрити власну справу, дати грошей зі спадку, який і мені мав би належати, я прийшов з пропозицією зіграти у покер, умови були простими: перемагаю я — половину грошей брат переводить на мій рахунок, перемагає він — і моя наречена стане його річчю. 

Я програв. 

Ніколи не забуду того відчуття в грудях, немов мої ребра вмить розтрощились, уламки врізалися в серце розриваючи його на шматки. Я знав, що мені доведеться її віддати, хоч і зробив все, аби цього не сталося. Знав, що підписав їй смертний вирок, проте надія все одно жевріла в душі,  крихітна іскра сподівання, що брат вчинить правильно, що пробачить програш, зрозуміє мотиви.  Але надіям зазвичай марно вірити, бо вони не менш брехливі за наш мозок. Вони дурять, змушуючи сподіватись на кращий фінал. Кілька місяців я ховав її. Не маючи ні впливу, ні грошей, ні соратників я кидався до всіх хто якимось чином водив справи з моєю матір'ю чи батьком в крихкій вірі, що вони допоможуть. Тоді не відмовив лише Саган, бо з Брутом я познайомився значно пізніше, але й це не врятувало. Мій брат забрав мою дівчину, вивіз кудись в невідоме місце, і після про неї не було чутно нічого. Вже за пів року після її викрадення він взяв нову, наступну дівчину, яку йому програли. Тож це я породив монстра. Я створив чудовисько через яке Ліві зараз нагадує тінь. 

Спустошивши одним махом склянку йду з вітальні, в будинку тихо, втім, як і зазвичай. З появою Ліві він не став шумним чи іншим, навпаки, відчуття, мов стіни стали привидами, котрі бояться потурбувати дівча, котре я теж прирік. Минувши бібліотеку опиняюся  в коридорі, а тоді неподалік від кімнати Ліві. Зупиняюся біля її дверей, вони єдині замкнені, прислухаюся, але за деревʼяним полотном тиша. 

Ні Саган, ні Брут не знають скільки вини я тримаю на плечах через те, що не забрав Ліві одразу. Я мав викрасти її ще в перший день як побачив, особливо після того як увірвався у спальню Лора і побачив її, налякану, заплакану, проте рішучу. Моя пропозиція піти й кинути батьків, якими одразу ж почав шантажувати брат, була слабкою. Звісно, Ліві не покинула його, не могла піти, вона й мене не знала, втім, чудово розуміла, що Кирило справді відіграється на батьках. 

Підіймаю руку, щоб постукати, щось всередині стискається, тисне на грудну клітину не даючи зробити вдих. Ні, я все ж вірно розклав пріоритети: я знищу брата, а тоді Ліві буде вільною. Про яке тепло може йти мова, коли вона зламана саме через мене? Найкращим рішенням є не лізти до неї. Взагалі. Навіть якщо слідкуючи за дівчам, поки вона не бачить, мені хочеться загорнути її в обійми. Ліві не цукерочка й не вишенька, хай навіть назвав її так не раз, зараз вона маленьке пташеня перед яким відкрився цілий, страшний світ. Єдине, що буде кращим для неї — покінчити з моїм братом тримаючи її біля себе, а потім відпустити, знаючи, що тепер вона в безпеці. 

Опустивши руку йду далі,  несподіваний звук відкривання дверей змушує зупинитись, озираюся, на порозі застигла Ліві, крихітна й тонка, хочеться миттєво підхопити її на руки та закрити від світу спиною. 

— Ніле, — її голос доволі мирний, навіть спокійний, — я випадково підслухала твою розмову. . .

Ніяк не реагую, в тінях коридору погано видно її обличчя, тож прочитати, що саме вона відчуває, або зрозуміти, що саме почула, не виходить. Я розвертаюся повністю та підходжу ближче, Ліві миттю сіпається, вхоплюється в одвірок, ніби подумки наказує собі не тікати. 

— Так?. . .

— Гадаю ти маєш рацію.

— Стосовно? 

— Я засіб у твоїх руках проти брата, якщо він досі одержимий мною, і свобода мені зараз дійсно не потрібна. Я хочу звільнити маму і… якщо можна, отримати гарантії, що Лорман буде знищений, а я житиму спокійно.

— Тобто, ти чула все і тебе мало бентежить, що я теж використовую тебе? 

— Ти ніколи цього не приховував, — зізнається. — І допомагав, коли міг.

— Щоб побісити брата.

— Розумію. Але я…, я згодна чекати і бути приманкою, якщо доведеться. Я розумію, чому ти причаївся, поки я була у…нього. 

— Ліві, — зупиняю її, — ти не повинна розуміти мене. Так, я зіграю на його одержимості тобою, але планую, щоб це не стало крапкою у твоєму ментальному стані, якщо ти розумієш про що я.

Вона повільно киває, тонкі пальчики міцно стискають нещасний одвірок аж до білого. Її очі великі й щирі, вона справді бажає допомогти, навіть знаючи, що мій план незмінний, що використовую її, проте вуста стиснуті в рішучості. 

— Я можу попросити ще дещо? — обережно запитує.

— Так.

— Допоможи Дену, тому хто покликав тебе до мене додому, коли Кирило поїхав карати моїх батьків, щоб провчити. Врятуй і його. Я винна перед ним.

— Ти? — дивуюся щиро, роблю ще крок, Ліві сіпається, тож я зупиняюся. — Чим ти могла завинити перед ним?

— Лорман вбив його брата, — вона облизує сухі губи ще більше викликаючи бажання схопити її й заховати десь, а не користуватися ницими бажаннями скористатись аби виманити Лора. — Бо Ден допоміг мені.