Глава 7

Ліві

Три тижні минуло, а я досі не запитала ні про матір, ні про Дена, ні навіть про друга Ніла який врятував маму, коли Кирило викинув її з вікна. Я існую, не живу. Кожний новий день схожий на попередній, за рекомендаціями лікарки не навантажую ні тіло, ні голову, наче застрягла десь між сном та реальністю борсаючись у внутрішній пітьмі. Апатичний стан став часткою підсвідомості, і навіть брехливі обіцянки перед сном, що от завтра я запитаю про маму, зроблю щось корисне, вийду хоча би на двір, тим паче весна вже на повну вдихнула тепло у кожну шпаринку, не здатна виконати. 

Щоночі сняться кошмари, в них я знову у руках Лормана, знову в ліжку, а він поруч, і скільки не намагаюся побороти внутрішній жах він продовжує катувати мене. Мов на яву відчуваю його дотики, чую його улесливі слова, що він не чудовисько, приймаю від нього квіти й ніяк не здатна дограти на роялі крещендо. 

Страх вʼївся в шкіру, проник до кісткового мозку, його не витравити, від нього не втекти, він існує окремо від мене, і водночас разом зі мною. Я не знаю, що робити. Я не можу приймати рішень. Я стала тінню того, ким була. 

Розплющивши очі розумію, що заснула вдень, по скронях збігає піт, долоні й спина теж мокрі. Роззирнувшись, бачу, що вечір повільно опустився на землю. Сівши, одразу оглядаю рану, на щастя вона доволі швидко загоюється, й тепер мою талію прикрашає огидний шрам. Ковзнувши кінчиками пальців по рубцю судомно зітхаю близька до повного самознищення. Наказую подумки підвестися й відправляюся у ванну, там, у відбитті дзеркала на мене дивиться дівчина з пустим поглядом. Так, шкіра завдяки гарному харчуванню й спокою у домі Ніла, навіть рожевою стала, і я не так сильно нагадую привида, проте в іншому. . . я все ще загублена, зламана річ Кирила. Я все ще у тому кошмарі. Перед очима постає не одна сцена за час життя у Ніла, щоразу як ми з ним на одній площині, — хоча я намагаюся уникати чоловіка, — я втікаю, або роблю все, щоб він навіть випадково не торкнувся мене. Знаю, він не зробить боляче, адже прекрасно пам'ятаю, що його дотики були приємними, проте перебороти себе ж не здатна. 

Вийшовши з ванної накидаю на плечі худі, на мені домашній одяг з м'якої тканини: штани й кофтина з довгим рукавом; і йду до кухні. Відкриті двері в кімнати заспокоюють запалений мозок, вони ніби тихо шепочуть, що цей дім — безпечне місце завдяки тому, що увійшовши кудись я не опинюся в пастці. Діставшись кухні чую голоси з вітальні, крадькома наближаюся до неї й застигаю біля стіни ховаючись в тінях від Ніла, Сагана та Брута. За тижні проведені тут я зрозуміла, що вони не просто якісь партнери Ніла, вони його друзі. 

— Отже, ми вже зрозуміли, що зрадників, котрі встали на бік Лормана, ти наразі не чіпаєш, — голос Жені рівний та спокійний. 

— Вони вважали його мертвим, хіба в них був вибір не встати на бік Лормана? — говорить Саган.

— Забудьте про них, я знайду нових партнерів, які займаються тим самим, — відрізає Ніл. 

— Ставити на місце не будеш нікого? — дивується Брут.

— Пізніше, не головне зараз, — відсікає Чорний знову. — Що там з відбудовою мого бізнес-центру? 

— Люди працюють, техніка залучена, коротко кажучи все в процесі. 

— Чудово, ми дещо змінимо формат, клубу що там був, більше не буде, я хочу його окремо, в цій будівлі віддамо приміщення під оренду. 

— А що з землею, яку продав брату за Ліві? — говорить Саган,  чую як хтось встав й тепер міряє кроками кімнату. 

— Вона належить йому, — ліниво відповідає Ніл.

— Не забереш? 

— Навіщо? Той клаптик я тримав про всякий випадок. Наразі мене цікавить інша земля.

— Конкретніше? — це вже Брут.

Чую, що Чорний хмикає задоволено всміхаючись. 

— Вся нерухомість мого брата стоїть на орендованій землі, вона не належить йому, бо належить державі. 

— І? 

— Мені потрібно зустрітись з друзями Лора: Борманом, мером, та кількома великими бізнесменами близькими до політиків більше, ніж я. 

— Що ти задумав? — Брут, судячи з усього вже розуміє напрямок думок Чорного.

— Я хочу ці землі, а потім знесу все, що він на них побудував, — підсумовує Ніл.

— А Ліві? — запитує Саган.

— Що, Ліві? — подив проковзує в тоні Ніла. — Вона — моя.

— Ти мав забрати її наприкінці, — нагадує Брут.

— Плани змінились, самі знаєте, я помилився, коли відправив Ліві у свою лікарню після вибуху. Більше таких помилок не буде. 

Я напружуюся, притуляюся до стіни сильніше вслухаючись в кожне сказане чоловіками слово. Напруга тривогою викручує нутрощі. 

— Я помилився, — з тиском промовляє Саган, — ти казав забрати і її, коли ми рятували тебе з того підвалу, потрібно було врятувати.

— Вже нічого не змінити, — говорить Женя. — Наша помилка вартувала їй нормальної психіки.

— То що буде далі з Ліві? — запитує Дмитро.

— Якщо ти хочеш знати чи відпущу її, то ні, не відпущу, вона все ще засіб у цій війні, все ще та, кого жадає мій брат. На щастя, чи то навпаки, його одержимість нею може зіграти мені на руку. І будемо відвертими, якщо зараз дати Ліві свободу, що вона з нею робитиме? ЇЇ мати досі в руках мого брата, моя людина у нього, Ліві потрібно прийти до тями й діяти зі мною. 

— Я не розумію, — бурмоче Саган, — тобі взагалі байдуже на дівчину? 

— В якому сенсі? — холодно уточнює Ніл. 

— Ти не шкодуєш, що ми кинули її? Що ти послухав мене і залишив її страждати, поки удавав мертвого? Поки він знущався з неї? Ти бачив її очі? — тон Сагана змінюється, не знаю чому цього чоловіка хвилює моя доля, але здається він єдиний в тій кімнаті, хто не вважає мене лише річчю або засобом. 

— Бачив, — відрізає Ніл. — Очі, жах на обличчі щоразу як ми зустрічаємося у будинку, як тремтять її руки, як вона відвертається й тікає боячись, що випадково торкнеться мене. Що я маю з цим зробити? Вона знала, що стала мʼячиком між нами, як і знав я! Моя ціль — брат, от і все!