Глава 6

Ліві

Я хочу кричати «Так», але все нутро горлає «Ні». Наші погляди знову зустрічаються, повільно киваю. Ніл показує, щоб сіла на диван назад, а сам залишає у вітальні на деякий час, а потім повертається з аптечкою в руках. Сідає біля мене слідкуючи за моїми слізьми, вони все котяться обличчям великими горошинами, а я не здатна вгамувати їх.

— Поклади руку сюди, — він бере темну подушку з дивана й ставить на свої ноги. Я кладу руку на подушку відчуваючи з болем шалену вдячність. Він зрозумів, що не можу переносити дотиків? Здогадався, що навіть відчуття його тіла так близько викликає бажання ховатись? 

Слідкую за Нілом, чоловік зосереджений, спершу обережно дістає пінцетом скло зі шкіри складаючи уламки на серветку. Не відволікається, вся увага на долоні. А потім ватними паличками обережно обробляє кожний поріз, кожну ранку. Весь цей час я глибоко дихаю, намагаюся заспокоїтися, кажу собі, що це Ніл, що він не його брат, що він не робив зі много того ж, що Лорман, от тільки логічні думки тілу не допомагають. Скільки не намагаюся надурити інстинкти, я все одно налякана, налаштована захищатись, готова зробити все, аби більше ніколи не повертатися до того, що довелося пройти. Серце калатає в грудях, сильно, мов бажає розламати мої ребра та втекти, бо несила навіть бути у власному тілі. В животі застигла крига, важка брила від якої не можу позбутися. Тому я наказую собі вивчати риси обличчя Ніла, вони гострі та сповнені сили, не потрібно ніяких підтверджень, щоб зрозуміти, що цей чоловік досягає цілей, отримує бажаного у будь-який спосіб. 

Він раптом здіймає очі на мене, затамовую подих, тихий страх повзе тілом від ніг, повільно, бажаючи, щоб відчувала його всім нутром. Я не можу впоратись з цим, і не розумію, чому ж відчуваю так багато, коли в будинку Лормана всі емоції були геть іншими. Ні, я боялась, ненавиділа, жадала втечі й свободи, проте не було стільки болю, не було так багато тривоги, не клекотало серце, не стікала кров'ю душа, навіть коли Кирило приходив, коли мучив, коли робив те, чого я не хотіла. А зараз. . . я тону. Тону в не у якійсь темряві, а у відчуттях безвиході й кінця, коли чітко знаєш, що біль не закінчиться ніколи. 

Блакить Нілових очей пронизує наскрізь, пропалює той нещасний захист який втримувала місяцями, аби не збожеволіти в стінах прекрасного, світлого будинку Кирила. Вона руйнує, трощить стіни витягуючи на поверхню кожну хвилину страждань. Рясні сльози ще сильніше котяться щоками, якби він запитав чому плачу, я би збрехала, що через біль у долонях, та правда в тому, що він практично непомітний на фоні болю душевного. 

Я би хотіла зрозуміти суміш емоцій на лиці чоловіка. Хотіла би мати дар читати його думки. Знати, чому в блакиті сум й ненависть, чому глибоке й темне дно не лякає, а вабить. 

— Ліві, — моє ім'я злітає з чуттєвих вуст тихим каяттям, я не розумію чому стільки в тоні провини, чому його щире звернення ріже ножем.

— Пробач, — повторюю. — Я. . . я не хотіла псувати. . .

— Припини, — наказує, голос змінюється. Ніл відставляє мої руки й подушку, сам підводиться і йде до каміна впираючись у нього руками. — Припини вибачатись, — грубо закінчує.

Його спина напружена, чорна сорочка натягнулася на плечах демонструючи сильні м'язи заховані під тканиною. Не розумію, що з ним діється, чому він поводиться так, мов винний у тому, що сталося зі мною. 

— У патріархальному світі, Ліві, чоловіче его значно сильніше тримається на покірності жінки, ніж прийнято вважати. Чим покірніша жінка, тим сильнішим та всесильнішим почувається чоловік. Але варто жінці спробувати показати свою справжню силу, вимагати до себе належної поваги, чоловік сприймає жінку, як суперницю. Не тому, що вона дійсно є противницею, а тому, що вона наважилась заявити про себе гучніше, ніж йому би було комфортно. Вона зачіпає прокляте его й гординю чоловіка демонструючи, що і без нього здатна не просто існувати, а жити, що лідером і сама може бути, що він насправді не потрібен їй, а от вона завжди потрібна йому.  Мені не потрібна твоя покора, я не він.

Ніл обертається, вираз обличчя суворий, вуста стиснуті, він шумно видихає. 

— Ніле… — шепочу, — я не. . . Я.

— Тобі було боляче поки ти жила з моїм братом, май силу визнати це і не брехати самій собі хоча б. Не грай, Ліві, у покірність. Ігри закінчились.

Ошаліло вглядаюся в чоловіка, теж встаю з дивану й роблю до нього крок, швидше інстинктивно, ніж чітко усвідомлюючи власні дії. Мене струшує,  . . я знову не відчуваю нічого. Перед Нілом стоїть не Лівія, не дівчина, котра любила грати на роялі, котра мала мрії про вступ, котра бажала свободи й пропонувала йому допомогу. Ні, перед ним стоїть зламане створіння, яке й людиною складно назвати.

— Жодною мовою світу я не можу описати того, що зараз відчуваю, що відбувається у моїй голові, і як сильно я тону, — видихаю. — Я не граю, Ніле. Я. . . просто не почуваюся собою.

Він глибоко вдихає, мов мої слова ранять його сильніше, ніж мали би. В погляді спалахує біль й жаль, але він швидко їх ховає десь глибоко у власній душі. 

— Це моя провина, — тільки й каже. — Не ти повинна просити вибачення. 

Чоловік минає мене навіть не глянувши і йде з вітальні, немов йому гидко дивитись на те, чим я стала. Обернувшись встигаю побачити лише в якому напрямку він зник. Розчарування б'є сильніше, ніж очікувала. Підходжу до вікна, слідкую за машиною, що вʼїжджає на територію будинку, проте всередині. . . там я справді якась мертва. 

— Знаєш, що мене цікавить, — голос іншого чоловіка змушує відірватися від машини та повернутись на нього, це блондин з сірими очима, він завмер неподалік від мене зацікавлено розглядаючи, — чому у Лормана була подерта пика? 

— Я це зробила. 

— Захищалась? 

— Він бив Дена, хлопця який на нього працює, — тихо кажу. — А я… скільки можна витримати насправді жаху? 

Блондин мружиться та підходить ближче, встає за кілька кроків від мене вглядаючись у щось на дворі.