Глава 5

Ліві

Якщо подумати, то там, десь за межами підсвідомості, не так і жахливо. Тобто, тим, хто сумує за тобою в реальності — погано, але не тобі. Ти навіть про це не думаєш. Розплющивши очі я згадую те місце з теплом, тому що не було болю, спогадів, хвилювань. Не існувало нічого крім чогось…хорошого. А зараз хороше зникає, розвіюється, мов дим, залишаючи посмак. Оглядаюся, одразу впізнаю спальню в будинку Ніла: сірі стіни, панорамні вікна по обидва боки від ліжка, дзеркало з підсвіткою, й зелені вазони у кутках. Потім бачу голки втикнуті в мої вени, так дивуюся їм, ніби вони щось з розряду фантастики. Сідаю, голова йде обертом, в тілі слабкість, по спині одразу біжить холодний піт. Видихаю, не думала, що звичний рух буде таким складним. Опустивши погляд бачу, що я у топі та шортах, а моя талія обтягнута бинтами. Миттєво відчуваю біль в лівому боці, стогін злітає з губ, та я не хочу здаватись, тому витягую голки й встаю з ліжка, хоч і мною хитає. Ледве дістаюся до подвійних дверей й заходжу у ванну кімнату. Зупиняюся перед дзеркалом розглядаючи себе, а тут мало приємного, бо я ніби постала з мертвих: бліда, худа, нещасна. Мій зовнішній вигляд відверто жахає. 

Вмиваюся, знайшовши зубну щітку використовую її за призначенням, а тоді виходжу до кімнати. В голові тихо, ні спогадів, ні чогось, що могло би зупинити чи вмовити не залишати спальні, тож я йду до коридору. Впевнююся, що це дім Ніла, адже сірі стіни й відкриті в усі кімнати двері дуже знайомі. Діставшись бібліотеки зазираю до неї, тішить розуміння, що тут все так само як пам'ятаю, але минаю її й добираюся до вітальні. Не сподівалась там когось побачити, тож завмираю на місці помітивши Ніла та ще двох чоловіків навпроти нього, котрі сидять до мене спиною на дивані. Чорний одразу бачить мене, наші погляди зустрічаються, але він не подає знаків, що я тут, просто дивиться з легким очікуванням у блакиті.

Хапаюся за одвірок, слабкість дає про себе знати, відчуваю, що впаду якщо не знайду опори, але очей від чоловіка не відводжу. Мабуть, він бачить швидше, ніж я розумію, що свідомість помалу залишає мене.  Миттєво підхоплюється вже звертаючи увагу гостей на мене, кидається вперед, але я підіймаю руку витягнувши її вперед.

— Не торкайся, — хриплю.

Ніл завмирає на місці, погляд звужується, вуста стискаються в тонку лінію, дивиться на мою руку й повертається до обличчя. Він робить ще крок, нахабний та впертий ігноруючи прохання, це викликає хвилю жаху в моєму тілі. Холодний піт вкриває кожний клаптик шкіри, я відступаю назад втрачаючи будь-яку підтримку й, не втримавшись, падаю. Не знаю яким чином Чорний встигає та він підхоплює мене на руки. В цю мить я не дихаю ненавидячи себе сама. Глибокий емоційний біль змішався з очікуванням вже звичного фізичного болю, він заморожує мої нутрощі змушуючи помирати поки Ніл тримає притискаючи до своїх грудей,  поки його теплі долоні торкаються моєї шкіри, і мені доводиться вдихати аромат дощу, шкіри й чогось терпкого. Коли ж чоловік саджає на диван й відступає на крок під мовчазними поглядами гостей, видихаю з полегшенням, сподіваючись, що роблю це непомітно. 

— Привіт, Лівіє, — лунає знайомий голос відволікаючи від Ніла мою увагу, переводжу погляд на Сагана ковтаючи жах, оглядаю й другого чоловіка, він віку Ніла, біле волосся яскраво контрастує з його сіро-блакитними очима.  — Знаю, ти здивована.

— Вважала вас другом Кирила, — шепочу, аби не здаватись божевільною, мабуть, всі присутні зараз думають, що я дивачка абощо. 

Чорний сідає на той же диван, де посадив і мене, проте на іншому його кінці якось дивно дивлячись на мене. Щось пише в телефоні кидаючи на мене короткі погляди яких не здатна зрозуміти. 

Саган веде плечима злегка кривлячись від болю. Помічаю повʼязку на його правій руці. Оглядаю також блондина проковтуючи клубок у горлі, він слідкує за мною майже з таким же дивним виразом обличчя, як і Ніл. 

— Думаю, за останні кілька днів він остаточно зрозумів, що я ніколи не був на його боці, — повертає до реальності Саган. 

— О, — промовляю.

— Води, — не запитує, наказує Ніл й подає мені склянку. Не розумію як пропустила де він її взяв. Беру обережно, щоб не торкнутись чоловічих пальців й жадібно ковтаю, не думала, що спрага настільки сильна. — Ти була поранена, приходила до тями, ця ніч перша, яку проспала повністю в спокої. За годину тут буде лікар, він огляне тебе, — відрізає Чорний тоном з яким сперечатись зовсім не хочеться.

Розгублено кліпаю забуваючи про чоловіків навпроти, раптом почуваюся оголеною, не фізично, бо до цього я навіть звикла поки була у Кирила, я почуваюся голою душевно, мов Ніл бачить моє нутро чудово знаючи правду, ту саму, про яку боюся згадувати. Обличчя Чорного суворе, навіть зле, в очах криється холод від якого хочеться втекти, заховатись на краю світу. 

— Я… я не знаю чи хочу, щоб мене оглядали, — видихаю.

— Це потрібно для тебе ж, — лунає голос блондина.

Повертаюся до нього, він дивиться з теплом, якого я тижнями не бачила, не відчувала. Саган киває опускаючи погляд на нещасну склянку, котру, виявляється, я стисла пальцями і вона ось-ось трісне. Так і відбувається практично одразу, скло не витримує мого тиску й вдрузки розбивається врізаючись уламками у долоні. Чоловіки стихають, я чую все, навіть власний пульс, і розумію, що вони ошелешені.

— Пробач, — перелякано кидаю дивлячись на Ніла. — Пробач мені. Я… я не хотіла зіпсувати твою склянку.

Жах стискає легені, не розумію, що зі мною, чому так багато емоцій топить в собі. Захлинаюся в страхах, в картинках минулого, в улесливості Лормана, чую чомусь його голос, він все каже, що я люблю біль, бо провокую його постійно. Відчуваю примарні дотики його рук, а потім іще сотні, чужих, брудних, котрі жадають вирвати з мене серце. 

— Ніле, — видихаю винувато, вставши, відступаю за диван. 

Чорний змахує рукою й повільно підводиться слідом, Саган та блондин поспішно залишають вітальню, ми залишаємося удвох. Хвиля тремтіння струшує, Лорман не боявся карати перед усіма, але коли залишались удвох теж не був милосердним. Він брав й брав, крав те, що мало би бути моїм. Він забрав у мене все.