Глава 4

Ніл

Зала з білосніжними стінами, золотою ліпниною та червоними доріжками шалено дратує. Я стою в кутку споглядаючи за гостями яких покликав Саган, і навіть попри розуміння, що він мій друг, огидно бачити як усміхається Лорману поки Ліві грає на роялі. На неї я навмисно не дивлюся, тому що тоді починаю ненавидіти себе сильніше, я надто довго тягнув час, бо те, в що мій брат перетворив дівчину, жахає. Окрім того, що він одягнув її в прозору сукню й тут катьма чоловіків, які здирали її одяг на відкритті його клубу ще восени, що наштовхує на неприємні очікування, вона босоніж, а на її шкірі видніються синці. Вони майже зблідли, проте не всі. Та й подряпане лице Кирила дає зрозуміти, що Ліві в підвал потрапила лише тому, що захищалась від виродка. 

Ліві не контролює музику, що виринає з-під її пальців, тривожну, важку, вона просто грає боячись усього довкола. Грає, ніби востаннє. Грає, ніби завтра помре. 

Поки Кирило сміється з Неонілою я нічого не роблю, та коли він залишає доньку мера й встає біля рояля нависаючи над Ліві, починаю підігравати їй. Вона ошелешено здіймає голову, але бачить тільки карі очі мого брата, та все одно шукає мене, шукає так, немов я — остання надія.

Він змушує її встати й виставляє перед усіма, помічаю, що із зали зникли жінки, та й більшість чоловіків поки я грав, залишились тільки ті, від кого врятував її у клубі Лора. Кожний мій м'яз натягується, скрипка в руках наразі єдина зброя, паніка у мого брата небезпідставна, тож всіх гостей оглянули перед тим як впустити до приміщення. Втім, Саган це передбачив, тому по ідеї він уже має бути озброєний ховаючи за поясом пістолети для мене та для себе. Також в охороні Кирила кілька моїх людей, Брут взяв їх на роботу, одного замість Дена поки він в лікарні, та наразі всі вичікують. 

Я знову оглядаю Ліві, вона надто маленька, крихітна навіть, серед усіх чоловіків довкола. Її тіло тремтить, і судячи з усього дівчина банально не здатна тримати себе в руках. Всі страхи, що вона проживає, відбиваються на її обличчі демонструючи справжній, первісний жах з передчуттям кінця. Але водночас я бачу рішучість, бачу, що вона все одно не хоче здаватись без бою, навіть якщо знає, що програє. 

Зціплюю зуби. Кинувши погляд на Брута десь на периферії, дратуюся, що він не розповів мені про її стан раніше, про причини з яких вона опинилась в підвалі. Якби він зробив це можливо я би прискорив сьогоднішній брехливий захід й забрав би дівча, навіть якщо моя місія — не її порятунок, а знищення брата в усіх сенсах. 

Голос Кирила розноситься залою:

— Моя прекрасна Лівія любить, коли її карають, — починає цей виродок.

Я не слухаю, що він бреше далі, бачу тільки голодні очі таких же виродків, а потім вона опиняється серед них. Лорман штовхнув її в пащу звіра, а тепер насолоджується видовищем. Сперся на рояль, схрестив руки й ноги та слідкує за тим, як його власність чіпають всі хто бажає. Спершу вона просить їх дати спокій, в цей же час Саган передає мені зброю через моїх людей, а потім вона кричить. Мабуть, я ніколи не забуду її крику, відчаю у голосі, настільки моторошного, що шкірою помчали сироти, а на потилиці волосся встало дибки. 

Я починаю стріляти по-сомалійськи, не дивлячись куди, незважаючи на цілі, а просто просуваючись вперед. В одній моїй руці материна скрипка, в іншій пістолет. Постріли змішуються з криками, та більше я не чую голосу Ліві. На мене хтось кидається з натовпу, я розмахую скрипкою й прикладаю інструмент прямо у його голову, він падає, але мамин спадок безжально знищений. Зітхнувши, не дивлюся на наслідки моїх дій, йду вперед й нарешті бачу Лівію, вона налякана, її обличчя бліде, очі широко відкриті, вуста тремтять. Дівчина на підлозі, сукня чомусь місцями подерта, хоча її тканина й так практично нічого не приховує.  Я присідаю біля неї вглядаючись у нажахане обличчя. 

— Н-н-іл? — запитує вона. Киваю. Ліві продовжує: — Маска. 

Знімаю маску з обличчя, полегшення в кожній витонченій рисі Ліві чомусь відрощує крила, ніби вони були мені потрібні тут і зараз. Простягаю до неї руку, не торкаюся, але вловлюю як дівчина вивчає мене, наче боїться сама себе обдурити.

— Ліві.

Дівча вкладає свої тонкі пальчики у мою долоню, допомагаю їй підвестить на ноги, та варто стиснути долоню сильніше й спробувати обійняти іншою рукою за талію, вона напружується й смикається, мов мій дотик змушує її шкіру горіти. 

— За спину, Ліві, — наказую.

Вона миттєво ховається за мене, тоді повертаюся до брата, Саган, як ми й запланували, вже тримає його під прицілом, поки решта живих гостей застигли боячись зайвий раз поворухнутись.

— Очікувано, хоч і шкода, що я не помилився, — гаркає брат, — чи ти вважаєш я ідіот? 

— Хіба ні? — насміхаюся. Несподівано, що він все-таки виходить не вірив у мою смерть, як казав колись батько, не можна недооцінювати противника, навіть якщо ти його вивчив. 

— Брате, — розтягує слова Лор, — мені сказали, що ти мертвий, — кидає злий погляд на Сагана, — але я не настільки тупий, щоб не розуміти, що вірити їм можу лише тоді, коли особисто побачу твоє тіло. І що далі? Забереш її? — виблискує лютю. — Будь ласка, пф! 

— А це не лякає? — крізь зуби цідить Саган та ставить Кирила на коліна прикладаючи зброю до його скроні.

— Що далі, братику? — фиркає Лор.

Посмішка блукає на моїх вустах, краєм ока слідкую за тим, хто зрадив мене, навіть вважаючи, що я мертвий. Зараз їхні погляди опущені до червоних доріжок, ніби вони ніколи не бачили подібного. Роблю крок вперед, але в цю ж мить лунає вибух. Одразу починається хаос, слідкую за братом й розумію, що він спланував цей вибух, він справді розумів, що рано чи пізно я з'являюся, бо реально не вірив у мою загибель, не вірив власному другу — Дмитру. Лайно! Ще один вибух глушить та дезорієнтує, я стрімко обертаюся забуваючи про Лора й хапаю Ліві за руку, навіть якщо їй неприємний мій дотик доведеться потерпіти трішки.