Глава 2

Ніл

Брут обробляє мої рани поки я сиджу на дивані у кабінеті одного з мого підпільних клубів. Саган навпроти, смакує кавою, ніби вночі в його віці не шкідливо вживати кофеїн. Хочу пожартувати про це, але черговий дотик до рани змушує зціпити зуби.

— Не будь дівчиськом, — насміхається Брут. Він давно працює на мене, я завербував його десь через місяць як він влаштувався на роботу до Лормана, власне тому у нього й таке прізвисько.

— Не тебе били в підвалі власного брата кілька тижнів, — ціджу.

— Сам спіймався, — хмикає Саган.

Закочую роздратовано очі. Вірно, я зробив помилку, коли привіз Ліві в лікарню забравши її з клубу, який підірвав мій брат. Лорман оскаженів, його прогнали, мов дворового пса мої люди, і це неабияк вдарило по його гордості. Просто я не розраховував, що він настільки сильно самозакоханий ідіот, що піде нахрапом на мою лікарню, викраде Ліві, її матір, мою людину, і поки я мчатиму до них, щоб щось виправити, спіймаюся у пастку на дорозі. Сам проти десяти прихвоснів Лормана я не вистояв. Ненавиджу так помилятись!

— Який наш план далі? — Дмитро сьорбає свою каву поглядаючи на мене з усмішкою.

— Є два варіанти: забрати Ліві зараз, або підготуватись і зробити це на очах в усіх, щоб Лор кипів від злості й зрозумів, що програє. Водночас підготувати всіх його партнерів до думки, що з ним працювати їм не вигідно, — кидаю крізь зуби, здається я знову чую тихий сміх Брута.

Поки Саган мовчки роздумує, втім, як і я, чутно гупання музики за стінами, клуб живе на повну. Я не контролюю того, що роблять його гості, але все фіксую. Для багатьох цей клуб клондайк не лише для угод, а й для багато чого іншого. 

— Все, — підводить підсумок Брут відкладаючи ватні спонжі та баночки з протимікробними засобами. — Ти готовий. 

— Я гадаю ми маємо почекати, — Діма відставляє чашку на столик біля свого диванчика. 

Кілька хвилин мовчу, мені не дуже подобається ідея, що Ліві доведеться бути в лапах мого брата декілька тижнів, поки я підготуюся, але з іншого боку — я попереджав, що вона моя вишенька на тортику, який має отруїти життя Кирила. Вагання роздирають. Залишати дівчисько знаючи, що її мучать, чи кидатися рятувати вже? Совість підказує, що другий варіант означатиме мій теоретичний програш, але захистить Ліві, а прагматизм каже, що я веду війну, і з неї ніколи не виходять сухими з води. Я змушений, як і завжди, забруднити руки. 

— Почекаємо, — виношу вердикт.

***

Наступні тижні я переховуюся, від мого лиця таємно виступають мої люди разом із Саганом. Останній розповів, що задля зближення з Лорманом він удав, наче нагнав мене й вбив, а моєму брату дав змогу розповідати, ніби це був він. Власне, цією новиною Кирилові розв'язали руки, із шаленим завзяттям він увійшов в кураж радіючи моїй смерті, і відсутність тіла його взагалі не бентежить. Я ж поки спостерігаю за всім цим цирком дивуючись тому, наскільки все-таки ниций брат: він почав захоплювати мою власність готуючи документи до успадкування, вирішив, що може працювати з моїми партнерами, управляти моїм майном, грошима та владою, яку я набув самостійно, не завдяки зв'язкам нашого спільного батька, і не тому, що моя матір крутилася в цих колах даючи татові змогу отримати більше влади, і не через захмарні кошти на офшорних рахунках, а лише через силу та розум. 

В один з зимових вечорів Саган приходить до кабінету в тому ж клубі, де зашивали мої рани, — тепер я тут живу тимчасово, — з новинами:

— Лорман влаштовує вечірку у твоєму “Зимову замку”. Не конкретно у ньому, — чоловік сідає на диванчик ліниво розкинувшись на ньому, поки я переглядаю звіти від своїх людей, — а у шатрі. 

— Хм, — вимовляю під ніс.

— Що за “Хм”? — буркає той.

— Чого ти від мене очікуєш? Я мертвий, — кидаю байдуже.

— Я попросив його взяти Ліві. Ми маємо побачити в якому дівчина стані. 

Відриваюся від екрана ноутбука, серце зрадливо стискається, та я відганяю думки про неї. Час ще не прийшов. Я обіцяв брату й самому собі, що вона кохатиме мене, що вона жадатиме мене, що я стану для неї усім, і саме те, що всі її почуття спрямовані на мене, не на Кирила, змусять його помилятися. Не розумію чому брат одержимий нею, не знаю якого біса Ліві взагалі стала зброєю для мене, й слабким місцем для нього, та мушу скористатись цим якби складно це не давалось. 

Зрештою, він заслужив на розбите серце. Він заслужив на біль. Він заслужив на відсутність близьких та вірних людей. Лорман сам винен, бо коли тато обрав його маму, а мою кинув, коли тато просто дивився як вбивають мою матір користуючись навіть після смерті її розумом, її зв'язками та впливом, він радів. Я бачив це щодня в очах старшого брата змушений жити з ними. А потім я не отримав нічорта! Батько помер, зупинилось серце, і Лорман отримав все: майно, гроші, партнерів, зв'язки. Я гадав він допоможе мені, вважав, що зможу побудувати щось з ним, надіявся та вірив в наш братерський зв'язок про який казав батько перед смертю, але помилився…  Кирило прогнав після смерті батька, згодом я прийшов до нього все ще плекаючи надії на його совість, на сім'ю, але отримав лише стусанів від його людей, яких наймав ще тато, вірних йому, та байдужих до мого брата й до мене. 

Думки повертаються до Ліві, до тих чотирьох днів які вартували мені землі у центрі міста, там я бажав побудувати щось в памʼять про маму, а віддав Лорману за спокій дівчини. Пригадую поцілунок з нею, цю її нерішучість, коли вона вперше потягнулася до мене, коли з надією до очей зазирала вірячи у мене, ніби я — щось сильне та страшне. Вона була такою тихою… Все блукала будинком смикаючись від кожного звуку. Вона була щасливою, коли до матері відвів, і шкодувала мого друга, який врятував пані Яворську. Щиро, ніби їй не чхати на чужу долю. 

— Тож? — голос Діми втручається у думки. — Я буду там, як і всі наші друзі-вороги, — хмикає. — Я не хочу, щоб це дівча закінчило як попередня.