Глава 3. Червона стрічка

Вранці буря зникла, залишивши після себе чисте, вимите небо й сад, що блищав краплями роси, наче прикрашений кришталем. Хлопчик біг коридором швидше, ніж дозволяли правила, — лише щоб устигнути побачити її до уроків.

Вона стояла біля вікна в маленькій кімнатці служників і зав’язувала волосся стрічкою — червоною, простою, як крапля вишневого варення.

— Ти гарна, — сказав він так прямо, що сам злякався своєї сміливості.

Вона засміялася тихо.

— Це стрічка гарна, не я.

Він підійшов ближче.

— Дай мені її.

— Навіщо вам моя стрічка?

— Бо… — він знітився. — Бо тоді вона буде зі мною. Навіть коли тебе нема.

Вона завмерла. Потім, не кажучи ні слова, розв’язала стрічку, розрізала її на дві частини маленькими ножицями й простягнула одну половину йому.

— Ось, — сказала вона. — Але обіцяйте, що не покажете нікому. Бо скажуть, що я дозволяю собі зайве.

Він стиснув стрічку, ніби це був скарб.

— Я нікому не покажу. Це буде… моє.

Вона обережно торкнулася його щоки.

— Тоді нехай це буде ваш оберіг. Коли вам стане страшно — торкніться її. І згадайте: хмари не можуть сховати сонце.

Він кивнув, ковтаючи щось солоне.

— А коли я виросту… — почав він.

— Знаю, — перебила вона, але м’яко. — Ви зробите так, щоб я була поруч.

Він раптом злякався: а що, якщо вона не хоче? Що, якщо вона просто служниця, яка виконує роботу, а він — дитина з фантазіями?

— Ти… ти хочеш бути поруч? — запитав він тихо, майже з соромом.

Її очі стали серйозними.

— Я хочу, щоб ви були щасливі, — сказала вона. — А це не завжди означає “поруч зі мною”.

Він не зрозумів. Не міг зрозуміти. Бо в його світі щастя мало тільки одне ім’я.

У двері постукали. Не наставник — інший слуга. Нервовий. Очі бігають.

— Пані… вас кличуть, — прошепотів він. — До старшої управительки. Негайно.

Вона зблідла так, ніби знову почула грім.

— Зараз? — лише й сказала вона.

— Так. Кажуть, це… наказ.

Хлопчик насторожився.

— Я піду з тобою.

— Ні, — швидко сказала вона, й у голосі вперше з’явився метал. — Ви — до уроків. Будь ласка.

— Але…

Вона присіла, щоб бути на рівні його очей.

— Пообіцяйте, — прошепотіла. — Пам’ятайте: що б не сталося, ви не винні. Добре?

Його груди стиснуло. Він не знав, що саме “станеться”, але відчув, як у повітрі густіє біда.

— Я… — він не зміг вимовити “обіцяю”.

Вона торкнулася його стрічки в кулаці.

— Тримайтеся за неї, — сказала вона. — І за себе.

І пішла.

Він стояв у коридорі, дивлячись їй услід, і раптом зрозумів: у палаці все може зникнути за одні двері. Навіть сонце.

Він побіг. Плюнув на правила. Пронісся сходами, мало не збив охоронця, і сховався біля кабінету управительки — там, де завжди вирішували долі людей, не питаючи їх.

Двері були прочинені. Він почув голос управительки — холодний, як лезо.

— Ви занадто зблизилися з Високістю. Це неприпустимо.

— Я лише робила свою роботу, — відповіла вона рівно, але тихо.

— Не прикидайтеся. Ви впливаєте. Він слухає вас більше, ніж наставника. Це небезпечно.

— Він дитина, — сказала вона. — Йому потрібне тепло.

— Йому потрібна дисципліна, — відрізала управителька. — Імперії потрібен імператор, а не хлопчик із казками.

Тиша. Потім — слова, від яких у хлопчика закрутилася голова.

— Вас звільнено. Сьогодні. Без права повернення.

Хлопчик затулив рота рукою, щоб не скрикнути.

— Але… — її голос зламався на краю. — Він…

— Він переживе, — байдуже сказала управителька. — У нього буде інша няня. Інші люди. Він забуде.

Хлопчик відчув, як щось усередині нього рветься. Забуде? Ні. Ніколи.

Він кинувся в коридор, серце билося так, ніби хотіло вирватися з грудей і наздогнати її саме.

Але палац — лабіринт. Палац — пастка. Палац — машина, що перемелює бажання.

Він біг, поки не побачив її — біля службового виходу, з невеликою сумкою в руках. Вона повернулася, ніби відчула його погляд.

Їхні очі зустрілися.

Він рвонувся до неї — і в той момент два охоронці схопили його за плечі.

— Ваша Високосте, — суворо сказав один. — Вам не можна сюди.

— Відпустіть! — закричав він. Принц не кричить? Хай усі правила згорять.

Вона зробила крок уперед, але зупинилася. Бо охорона. Бо наказ. Бо палац.

— Не плачте, — сказала вона майже беззвучно, і губи її тремтіли. — Будь ласка.

— Не йди! — він бився в руках охоронців, як маленький звір.

Її очі блищали. Вона підняла свою половину стрічки — такий самий червоний шматочок — і притиснула до грудей.

— Сонце є, — прошепотіла вона, і це було як остання казка.

Потім повернулася й пішла за ворота.

А хлопчик залишився — у золотій клітці, із червоною стрічкою в кулаці та клятвою, яка з роками стане мечем.