Глава 2. Казки проти темряви

Буря прийшла ввечері, як і казали слуги: спершу вікна затягло сизою млою, потім сад зашумів так, ніби дерева радилися між собою, а далі — перший удар грому розірвав небо на дві половини.

Хлопчик сів у ліжку різко, як солдат, що почув постріл. Серце калатало в горлі. Він знав правила: принц не кричить, принц не кличе няню, принц не плаче. Принц — камінь.

Він зціпив зуби, але другий грім був ближче. Відлуння прокотилося стінами, і тінь від свічки затремтіла, наче жива. Дитяча уява домалювала в темряві крила, кігті, очі.

Двері відчинилися тихо. Вона зайшла з лампою в руках, і її світло було іншим — не жовтим, не холодним, а майже домашнім.

— Я знала, що ви не спите, — сказала вона.

— Я не боюся, — швидко відповів він.

Вона присіла на край ліжка й нахилила голову.

— Звісно, не боїтеся, — погодилась. — Тільки очі видають, що вам не подобається, коли небо сердиться.

Він хотів сперечатися, але слова застрягли. Замість цього він стиснув ковдру.

— Можна… казку? — запитав він так тихо, ніби просив пробачення.

— Можна, — відповіла вона і розкрила книгу. — Але сьогодні я розкажу не ту, що надрукована. Сьогодні буде та, яку вигадують, коли грім надто гучний.

Він притих. Її голос був рівний, як тепла вода.

— Колись давно, — почала вона, — жив імператор, який боявся темряви.

Хлопчик здивовано підняв брови.

— Імператор? Боявся?

— Так. Бо він був людиною, — усміхнулась вона. — І щовечора темрява приходила до його кімнати й шепотіла: “Ти один. Тебе зрадять. Ти впадеш.”

— І що він робив? — хлопчик подався вперед.

— Спершу він кликав охорону. Додавав мечі, ставив більше факелів. Але темрява не відходила. Бо темрява не боїться мечів.

Грім ударив, і хлопчик здригнувся. Вона не зупинилася.

— Тоді він зробив інше. Він запросив до себе людину, яка не носила меча.

— Кого?

— Няню, — тихо сказала вона, і в цьому слові було щось таке, від чого хлопчик на мить забув про грім.

— І вона не боялася?

— Вона теж боялася, — чесно відповіла вона. — Але вона знала секрет. Темрява стає меншою, коли ти не один.

Хлопчик дивився на її руки, що тримали книгу. На пальцях — маленькі шрами від роботи, від життя. І він раптом подумав: якщо імператор у казці боявся, то, може, і йому можна.

— І що далі? — прошепотів він.

— Далі імператор сказав: “Я стану сильним не тоді, коли перестану боятися, а тоді, коли навчуся бути добрим навіть у страху.”

— Це… можливо? — голос хлопчика зірвався.

Вона закрила книгу й поклала її на тумбочку.

— Можливо, — сказала вона. — Я ж бачу, як ви стараєтесь.

Він ковтнув і раптом несподівано для себе спитав:

— А ти… ти завжди будеш тут?

Питання прозвучало як молитва. Вона на мить завмерла, і в її очах знову промайнуло те саме — сумне знання.

— Я буду поруч, доки зможу, — відповіла вона дуже обережно.

Йому цього було мало.

— Але я хочу… щоб завжди.

Вона простягла руку й погладила його волосся.

— “Завжди” — слово для богів і казок, — прошепотіла вона. — Людям лишається “сьогодні” і “завтра”. І навіть це — багато.

Він заплющив очі, бо в горлі стало гаряче. Він ненавидів це відчуття — коли хочеш щось утримати, а воно вже вислизає.

— Тоді я зроблю так, щоб у тебе було “завжди”, — вперто сказав він.

Вона усміхнулася, але в усмішці було щось гірке, як у лікарських трав.

— Добре, — погодилась вона. — Тільки пообіцяйте мені інше.

— Що?

— Коли ви станете великим… не станьте жорстоким, — сказала вона. — Навіть якщо вас навчать, що це єдина мова влади.

Хлопчик різко розплющив очі.

— Я не буду жорстоким.

— Я вірю, — тихо сказала вона. — Бо у вас є серце.

Він хотів сказати, що серце — це вона. Але слова були занадто великі для дев’ятирічного горла.

Небо знову загриміло, але цього разу грім був як далекий барабан. Хлопчик уже не здригнувся так сильно. Він зсунувся під ковдру, а вона сиділа поруч, і світло лампи малювало на стінах теплі тіні, які не лякали.

— Розкажи ще, — попросив він сонно.

— Завтра, — пообіцяла вона. — А зараз спи.

Він схопив її руку — раптово, міцно.

— Не йди, — прошепотів.

Вона не відмовила. Просто лишилася, поки його дихання не стало рівним.

І в той момент, коли він заснув, доля вже ставила печатку на наказі, який змінить усе.