Глава 1. Няня з теплими руками

Палац завжди пахнув воском і холодним каменем. Навіть улітку мармур під ногами зберігав зимову пам’ять, і кроки служників лунали так, ніби будівля була не домом, а величезною порожньою мушлею, в якій відгукувався кожен шепіт.

Хлопчик сидів на підвіконні, піджавши коліна до грудей, і дивився на сад — зелений, правильний, підстрижений так, ніби й траві тут наказували. У нього були гарні іграшки, дорогі книжки з золотими літерами, власна кімната з високими стелями… але все це не гріло.

Грів тільки голос.

— Ваша Високосте, — м’яко сказала вона, і слова прозвучали не як титул, а як ласка. — Ви знову втекли від уроків?

Він не повернувся одразу. Бо як тільки повернеться — доведеться бачити дорослих: наставника, камердинера, охоронця. А вона була не зовсім доросла в його очах. Вона була… як сонце крізь вікно: є, навіть якщо на нього не дивитися.

— Я не тікав, — буркнув він, але голос зрадницьки тремтів.

Вона підійшла ближче. На її сукні не було коштовностей. Її руки були прості — без перснів, без печаток, без владних знаків. Тільки тонкі пальці, що пахли милом і травами, бо вона завжди щось заварювала — чай від застуди, від страху, від смутку.

— Тоді чому у вас такі сумні очі? — запитала вона й опустилася поруч, на підвіконня, так близько, що хлопчик відчув тепло її плеча.

Він ковтнув. Палац учив його: не показуй слабкість, не довіряй, не плач. Але ці правила чомусь ламалися, коли вона була поряд.

— Вони знову… — він спинився, ніби слова могли бути небезпечними. — Вони кажуть, що я повинен бути… як камінь.

— Камінь теж може бути теплим, якщо його тримає сонце, — усміхнулася вона.

Його губи здригнулися, але посмішка не вийшла.

— А якщо сонця нема?

Вона не відповіла одразу. Тільки обережно взяла його долоню — маленьку, холодну, трохи подряпану, бо він учора впав у саду, коли намагався бігти швидше, ніж дозволяло “принцові личить”.

— Сонце є, — сказала вона тихо. — Просто іноді хмари думають, що можуть його сховати. Але вони не можуть. Ніколи.

Він дивився на їхні з’єднані руки, і щось у грудях стискалося так, ніби там жила пташка й билася об ребра.

— Ти завжди так кажеш, — прошепотів він. І додав, майже нечутно: — Мені подобається, коли ти кажеш.

Вона погладила його пальці — звичний рух, ніби поправляла ковдру.

— А мені подобається, коли ви слухаєте.

Він раптом нахилився і притулився лобом до її плеча. Дитячий жест, майже випадковий. Але він зробив це так, ніби світ і справді був небезпечним, і тільки тут — безпечно.

Вона не відштовхнула. Навпаки — обійняла його легко, не як обіймають спадкоємця імперії, а як обіймають хлопчика, який вночі боїться грому.

— Сьогодні ввечері буде буря, — сказав він глухо. — Я чув, як слуги говорили. Я не люблю грім.

— Тоді я прийду до вас із казкою, — пообіцяла вона. — Про імператора, який умів чути серця людей.

— І він був добрий?

— Він був сильний так, як не вміють бути сильними камені. Бо камінь не вміє жаліти, — сказала вона. — А він умів.

Він підняв голову, подивився на неї великими темними очима.

— А якщо я не зможу?

У її погляді було стільки ніжності, що він раптом відчув: якби вона сказала “можеш”, то він би й справді зміг усе.

— Зможете, — відповіла вона. — Бо ви вже не камінь. Ви просто самотній.

Ці слова вкололи боляче, але водночас загоїли. Бо самотність, названа вголос, ставала меншою.

Двері відчинилися без стуку — як завжди, бо приватність у палаці була міфом. Зайшов наставник у темному камзолі, суворий, з носом, що завжди дивився на людей зверху вниз.

— Ваша Високосте, урок історії почався десять хвилин тому, — сухо сказав він, ніби повідомляв про розклад поїздів.

Хлопчик напружився. Він хотів сказати: “Я не піду.” Хотів уперше в житті відмовитись. Але в грудях знову затріпотіла пташка страху.

Вона легенько стиснула його руку — знак, який розуміли тільки вони.

— Ми зараз прийдемо, — сказала вона наставнику з поклоном, але голос її не був рабським. Він був рівний. Вона ніколи не боялась так, як боялись інші.

Наставник кинув на неї погляд, у якому було невдоволення: хто вона така, щоб говорити? Але промовчав. Бо навіть у палаці були межі — няня спадкоємця мала свою тіньову владу, народжену не титулом, а довірою дитини.

Коли двері зачинилися, хлопчик видихнув.

— Ти завжди… — він шукав слово. — Ти ніби ставишся до них так, як до рівних.

— Бо вони теж люди, — відповіла вона. — Просто забули про це.

Він підвівся з підвіконня й раптом, ніби боячись, що передумає, швидко сказав:

— Коли я виросту… я зроблю так, щоб ти завжди була тут.

Вона завмерла. Її очі на мить стали сумними — не від образи, а від знання, якого він ще не мав.

— Давайте спершу виростемо, — лагідно сказала вона й поправила йому комір. — А потім подивимось, що зробить доля.

Але доля вже тоді писала свій рядок: не “подивимось”, а “розірвемо”.

Він не знав цього. Він просто дивився на неї і відчував: у світі, де все наказують, ця жінка — єдина, кого він не хоче наказувати. Її він хотів… щоб вона сама залишилася.

Вони пішли коридором до класу, і палац знову був холодним. Але хлопчик ішов рівніше. Бо поруч ішло його сонце.