Епілог (Я твоя)

Минуле в минулому, сьогодення – в тобі, майбутнє невідоме,

 а сенс – у мрії.

1 рік по тому

Нога ступає на вологий, трохи прохолодний пісок і я їжуся від відчуттів. Яра ж навпаки, тільки посміхається, вартує кросівкам полетіти кудись у сторону, а стопам торкнутися землі. 

Ми йдемо вперед, підставляючи обличчя вітру, що приносить з собою аромат солоного повітря, на зустріч безкрайньому океану. Губи розтягуються в посмішці, а очі примружуються від останніх промінчиків сонця, яке от-от і зайде за обрій. 

— Германе, не можу повірити, що ми тут. 

В очах Яри читається захват від вигляду океану, у моїх очах читається любов до неї. Це єдине, що не змінилося за цей рік.

— Тобі подобається? 

— Ти ще питаєш? Авжеж, подобається!

Я відпускаю руку коханої й даю їй можливість підбігти до води, щоб відчути легкі коливання від хвиль, що розбиваються об берег. Сам же тягнуся до задньої кишені джинсів, щоб дістати оксамитову коробочку. 

Сьогодні здійснюються цілих дві мрії. 

Чи я впевнений у своєму рішенні? Напевно, це найбезглуздіше запитання, яке мені могли поставити. Бо відповідь надто очевидна. Я давно готовий до цього кроку і відчуваю, що Яра також. 

З того дня, як я запропонував Ярославі зустрічатися, минув рік. І за цей час ми пройшли нерозуміння з боку оточення, плітки та осуд. Навіть було “феєричне” повернення Дана у наше життя, яке попсувало мені багато нервових клітин. Та це все дрібниці в порівнянні з прекрасними моментами. 

Ми з Ярою навчилися розуміти один одного, довіряти та підтримувати. Наш емоційний зв'язок щодня ставав тільки міцнішим і зараз я з впевненістю можу сказати, що він непорушний. Ніякі незгоди не зможуть його зруйнувати. 

Якщо мене запитати про мій найщасливіший спогад, то я безсумнівно назву святкування свого двадцять четвертого Дня народження. У той день я навіть лив сльози щастя, бо почув найзаповітніші та найочікуваніші слова від Яри. Вона вперше зізналася мені у коханні й це було надзвичайно чуттєво. 

Зараз не має ранку, щоб я не прокидався від ніжних поцілунків та таких улюблених слів: “Коханий, пора вставати…”. І це моє персональне щастя. Моя маленька мрія, яка стала реальністю. 

— Германе, зроби, будь ласка, фото, — Яра стає обличчям до заходу сонця і широко розставляє руки. 

— Хвилинку, мила. 

Я беру кросівок і ставлю в нього телефон з увімкненою камерою. Хочу, щоб цей момент ми змогли переглядати знову і знову, не тільки з дітьми, а й з онуками. 

Час втрачає своє значення, а серце б'ється в ритмі прибою, коли я повільно опускаюся на одне коліно, розкриваючи в руці коробочку з обручкою. Зараз немає місцю хвилювання, бо кохання дурманить мій розум і я знову йду на його повідцю. 

— Яро, поглянь на мене, будь ласка. 

Жінка повертається до мене обличчям і я бачу, як подив застигає на ньому. Здається, Ярослава цього не очікувала. Але, можливо, це і на краще.

— Усе велике в цьому світі роблять люди, які вміють мріяти про неможливе. Протягом десяти років ти була так близько і водночас так далеко від мене. Але я знав, що рано чи пізно цей день настане, навіть попри те, що він здавався неможливим. 

— Боже, Германе… — Яра тягнеться до обличчя, щоб стерти одиноку сльозу. 

— Ти моя, Яро. Тільки моя. Сьогодні, завтра і я хочу, щоб так було до кінця життя, — тремтячою рукою я дістаю обручку з діамантом, щоб одягнути її на безіменний палець Ярослави. 

— Твоя. Тільки твоя… — з широкою посмішкою відповідає мені, кохання всього мого життя. 

Я підіймаюся з колін, щоб мати змогу підхопити Яру на руки й нарешті поцілувати. Десь на периферії з’являється давно забутий спогад, який зараз у мене тільки викликає посмішку. 

— Ярослава ніколи не покохає тебе. Ти тільки наївний хлопчина, який ніколи не зробить її щасливою. Тому забудь і опусти руки, — голос Дана був просочений отрутою та злобою. Але він мене не лякав. 

— Запам’ятай цей день дуже добре, бо через якийсь час ти спостерігатимеш за нашим щастям. Я не здамся, а тобі доведеться відступити. 

Мені тоді було сімнадцять. Зараз двадцять чотири. Свої обіцянки я стримую. А тому сьогодні даю наступну. Ту, яку виконуватиму все своє життя. До останнього подиху.

— Ти будеш найщасливішою жінкою. Тією, чия посмішка не сходитиме з обличчя, — присягаюсь я Ярославі.

— Я тобі вірю, Германе. 

***

Ось таке воно кохання. Місцями божевільне та одержиме, але водночас таке чисте та невинне. Йому байдуже на вік та обставини знайомства. Воно просто існує, без терміну і страху. 

Коли близькі благали Германа одуматися, він просто йшов до своєї мрії. До жінки, яка з першої зустрічі поселилась в його серці й відмовилася його покидати. Попри всі невдачі та негаразди, попри розлуку та обставини, цей впертий юнак йшов вперед.