Розділ 15 (Ярослава)

— Ти якась надто задумана, чи мені здається? 

— Ти якось надто багато дивишся на мене, а не на дорогу, чи мені здається? — відрізаю я.

— Нічого не можу вдіяти з собою, ти просто неймовірно виглядаєш.

І знову одним тільки компліментом Герман змушує мене зашарітися. А я давно не юне дівчисько, якому це пасує. Та боротися з реакцією тіла дуже складно. Скільки б головою я не думала, воно все одно зраджує мене. 

Дивно, але з Даном подібного у мене не було. Ні під час цукерково-букетного періоду, ні у шлюбі. Колишній чоловік завжди був надто скупим на прояв почуттів та емоцій. Так, він замовляв мені квіти та робив подарунки, але вони більше несли в собі матеріальну цінність, ніж душевну. 

Неодноразово я помічала, що мені не вистачає банальних ніжностей та компліментів. Хотілося почути, що я маю гарний вигляд, або що мені пасує нова сукня. Але такого я дочекатися не могла, як і банальних проявів джентльменства.

З Германом все по-іншому. Я не встигла вийти з під’їзду, як мені подали руку та засипали компліментами. Далі галантно відчинили пасажирські двері та допомогти сісти. А у дорозі я зловила не один погляд повного обожнювання. 

І це змушує кригу на серці помалу топитися. Хоча я досі намагаюся тримати дистанцію, вона з кожним днем стає меншою. Герман зі своїми почуттями несеться семимильними кроками, змушуючи мої сумніви розвіятися. Він не зважає ні на мої внутрішні загони, ні на страх. Просто бере на себе відповідальність і своїми діями підтверджує палкі зізнання.

А що я? Після того, як я зловила себе на ревнощах, більше тверезо мислити не можу. Та й… якщо бути відвертою, я часто ловлю себе на тому, що думаю про Германа. Про його ніжні слова, зворушливі зізнання та дотики, на які тіло красномовно відкликається. І це наштовхує на те, що мене тягне до хлопця, який десять років був для мене просто сином близьких друзів. 

Але, що мені робити, я не знаю. Надто велика спокуса піддатися відчуттям, та тільки упередження в голові не дають мені відпустити ситуацію і стати по-справжньому щасливою. 

***

— Дозволь допомогти тобі з пальтом, — Герман стає за моєю спиною й обережно знімає з мене верхній одяг. 

— Дякую, — збентежено відповідаю я. 

Дан не зважав на такі дрібниці. Він через раз відчиняв переді мною двері й ніколи не пропонував допомогу з верхнім одягом. Надто швидко він розслабився і довів наші відносини до прісної буденності. Але тоді, двадцятидворічна я, була надто закоханою, щоб це помічати. 

Взявши номерок, за яким ми зможемо забрати одяг, Герман виставив свій лікоть, щоб я могла його обхопити. Озирнувшись по сторонах, і помітивши, що нікого знайомого з університету немає, я невпевнено обхопила руку хлопця. З однієї сторони мені хотілося бути ближчою до нього, а з іншої я боялася стати поміченою. На жаль, плітки надто швидко поширюються. 

— Яро, чому ти така перелякана? 

— Я…, — голова здіймається і я бачу занепокоєний погляд Германа. — Мене бентежить те, що хтось з університету нас разом побачить. Все ж таки ми у театрі й тут зараз надто людно. 

— Чхати я хотів на те, що нас можуть разом побачити. Ми нічого не порушуємо і в стінах університету не перебуваємо, — Герман говорив впевнено і місцями роздратовано. Це вперше, що я почула подібні нотки у його голосі. 

— Але у мене є репутація. Не хочу бачити засудження серед колег, бо звабила свого студента. І не хочу, щоб хтось перешіптувався за твоєю спиною, бо ти проводиш час з дорослою, розлученою жінкою, а не з одноліткою, — а у відповідь важке зітхання. 

Герман висмикує свою руку, щоб мати змогу обхопити моє обличчя двома долонями. Я гублюся від цього жесту, але не відстороняюся. Тільки знову ніяково поглядаю чи за нами ніхто не спостерігає. 

— Яро, за мою репутацію можеш не хвилюватись, бо мені байдуже на неї. Ти – мій пріоритет. І якщо трапиться так, що наші відносини якимось чином почнуть впливати на твій імідж, я візьму на себе відповідальність. Я придумаю 101 варіант розвитку подій, але наші стосунки вбережу за будь-яку ціну. 

Озвучені слова настільки гріють душу, що я на емоціях мало не піддаюся вперед, щоб поцілувати Германа. Такий порив мене лякає, бо до цього я й подумати не могла про подібне. А тут стою такою беззахисною перед ним і відчуваю, як щоки, що накриті чужими долонями, палають вогнем. 

— Пообіцяй, що не відмовишся від своїх слів і не кинеш мене, коли почнуться труднощі, — жалюгідно шепочу я.

— Обіцяю. Я буду стояти до кінця за наші стосунки, щоб там не було. Ти можеш в мені не сумніватися. 

Секунда і мого чола торкаються губи Германа. Поцілунок надто короткий і надто невинний, але чомусь такий необхідний. Я навіть не заперечую та не торочу, що ми знаходимося у фоє театру. Навпаки, закарбовують його, як ніжний спогад. 

— Дякую…, — сказати більше мені не дає сповіщення про початок вистави. 

— Здається, нам пора. 

Герман забирає руки з моїх щік і знову пропонує мені обхопити його лікоть. Я мовчки роблю це та прикушую губу, щоб не виказати своєї посмішки. Вона так і проситься на зовні, навіть попри те, що я намагаюся її стримувати. 

Дивно, але діалог у кілька фраз, змусив мене почувати себе легше. Страх за упередження та плітки відійшов на інший план. Натомість комфорт замінив їх. І це неймовірне почуття, якого я давно не відчувала. Тепер у мене тільки два питання, на які я мушу дати собі відповідь.