Ти станеш моєю

Розділ 13 (Герман/Ярослава)

Яра міцно притискається до мене так, ніби хоче розчинитися. Її руки обвивають мій торс, а обличчя ховається кудись в ключиці. Мені здається, що вперше я так сильно відчуваю цю жінку. І сама думка починає п’янити, як найміцніший алкоголь. 

Дотягнувшись до комода, я ставлю на нього букет. Тепер я можу обхопити Яру двома руками й підняти над землею. Негоже нам стояти у передпокої. 

— Що ж ти робиш? Постав мене на місце! — гнівно просить Яра, але натомість притискається ще сильніше до мене. 

На чужі докори я не звертаю уваги. Йду з Ярою до її спальні, щоб мати змогу присісти на ліжко з такою коханою нішею в руках. Жінка ж не чинить опору. Навіть тоді, коли може спокійно виплутатися з моїх обіймів. Вона залишається у них і цим дарує мені тепло. 

— Я важка, — тихе буркотіння викликає тільки посмішку. 

— Як скажеш, — відповідаю я і зариваюся носом у каштанове волосся, щоб зробити глибокий вдих. 

— Я тобі не пара, — надто відчайдушно. — Опусти руки, Германе. Облиш цю ідею завоювати мене. 

Ярослава намагається відштовхнути словами, але тіло то лине до мене. Її пальці стискають мою сорочку, а ніс втикається в чутливе місце на шиї, лоскочучи мене. Я згораю від інтимності моменту і щоб не зіпсувати його мало не дихаю. Сама близькість з цією жінкою замінює мені кисень. 

— Не хочу. Нічого не хочу, крім тебе, Яро. 

Серце в грудях витанцьовує канкан. Я розумію, що Ярослава це також відчуває, але заспокоїти себе не можу. Моя мрія зараз у моїх руках, так близько, що мене розпирає зсередини. То як я можу її відпустити? Як можу залишити ідею її завоювати?

— Божевілля, — хай так. Я не сперечаюсь. Тільки залишаю крихітні поцілунки на маківці жінки.

***

Я сиджу в обіймах Германах, і відчуваю, як моє волосся обережно погладжують. Мені так затишно і водночас бентежно, що я ніяк не можу зібратися з силами, щоб підвестися. Чомусь у руках цього хлопця на мить я відчула якесь примарливе полегшення та спокій, якого в мене так давно не було. 

— Божевілля, — говорю я, але маю на увазі свої відчуття. 

— Чула колись притчу про те, як почуття в хованки грали? 

— Ні. Розкажеш? — прошу я і невагомо торкаюся кінчиком носа об шию Германа. Сил стримувати себе немає, коли терпкий парфум так сильно хвилює рецептори. 

— Кажуть, що одного разу зібралися разом всі людські почуття і якості. Коли нудьга позіхнула вже втретє, божевілля запропонувало…, — спокійний голос Германа стає нижчим і я мимоволі прикриваю очі, – “А давайте грати в хованки!?”[1]

Першою сховалась лінь, вона залізла за найближчий камінь на дорозі, віра піднялась в небо, а заздрість сховалася в тіні тріумфу, який власними силами вмудрився підійнятися на верхівку найвищого дерева. Благородство дуже довго не могло сховатися, оскільки кожне місце, яке воно знаходило, здавалося ідеальним для його друзів: кришталево чисте озеро – для краси, ущелина дерева – так це для страху, крило метелика – для хтивості. Подих вітру – так це для свободи! Отже, воно замаскувалось в промінці сонця. Егоїзм, навпаки, знайшов тільки для себе тепле і затишне містечко. Брехня сховалася на глибині океану (насправді вона сховалася у веселці), а пристрасть і бажання причаїлись в горловині вулкана. Забудьковість, навіть не пам’ятає, де вона сховалася, але це не важливо.

— А кохання? — пошепки питаю я.

— Коли божевілля дорахувало, кохання все ще шукало, де б йому сховатися, бо все вже було зайнято. Але раптом воно побачило неймовірний трояндовий кущ і вирішило сховатися серед його квітів.

— І що було далі?

— “Мільйон, – сказало божевілля і почало пошуки”.

Першою божевілля, звичайно ж, знайшло лінь. Потім почуло як віра сперечається з Богом, а про пристрасть і бажання воно дізналося по тому, як дрижить вулкан. Згодом божевілля побачило заздрість і здогадалась де ховається тріумф. Егоїзм і шукати було не потрібно, тому що місцем, де він ховався виявився вулик бджіл, які вирішили вигнати непрошеного гостя. У пошуках божевілля підійшло напитися до струмка і побачило красу. Сумнів сидів біля паркану, вирішуючи, з якого ж боку йому сховатися. Отже, всі були знайдені: талант – у свіжій і соковитій траві, сум – у темній печері, а брехня у веселці. Ось тільки кохання знайти не могли.

Тихий голос Германа заколисував мене. Я відчувала, що тіло стає невагомим, а спокій заповнює кожну клітину мого тіла. І це породили думки про те, що я не хочу, щоб цей вечір завершувався. Що я не хочу повертатися у пусту квартиру, де на мене ніхто не чекає. А ще мені приємна чужа турбота і, можливо, я зараз надто в ній потребую. 

— Божевілля шукало за кожним деревом, в кожному струмочку, на вершині кожної гори й, нарешті, воно вирішило подивитися в трояндових кущах…

Та коли розсунуло гілля почуло крик. Гострі колючки троянд поранили коханню очі… Божевілля не знало що робити. Воно плакало, почало просити вибачення, і щоб спокутувати свою вину, пообіцяло стати провідником кохання. 

— І ось відтоді, коли вперше на землі грали в хованки… кохання сліпе, а божевілля водить його за руку, — розповідь завершується і я відчуваю, як по шкірі виступають сироти.

— Дуже гарна притча. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше