Розділ 8 (Ярослава)

Уже на підході до столу, за яким мав сидіти мій клієнт, я відчула щось нечисте. Надто знайома маківка, яку я точно ні з ким не сплутаю. І вартувало мені ступити ще два кроки уперед, як я точно впевнилася, що не помилилася.

За столом сидів Герман.  

— Що ти тут робиш? — можливо, я звучала трохи різко, але кого-кого, а Германа я точно не очікувала побачити. 

— А на що це схоже? Прийшов на консультацію до адвоката. 

— Ти зараз так жартуєш? — запитую я, але за стіл все одно сідаю. 

В очі відразу кидаються білі ранункулюси в ніжній, напівпрозорій обгортці. Невже Герман досі пам’ятає про мої улюблені квіти? Невже крізь роки він ніс з собою такі дрібні спогади, що колись нас пов’язували?

— Ні. До речі, це тобі, — мені протягують букет. 

Хочеться на зло Герману відмовитися від квітів, адже це все схоже на якесь сталкерство, але внутрішній голос благає цього не робити. Я так давно не отримувала букетів, що навіть забула це солодке відчуття від подібної уваги. 

— Дякую. Здивована, що ти не забув, — навіть попри моє невдоволення, серце все одно тріпоче. Я йду на повідцю бажань і зариваюся носом у тоненькі пелюстки. 

— Я пам’ятаю все, що стосується тебе, Яро. Ти п’єш капучино з кокосовим сиропом і ненавидиш білий шоколад. Твій улюблений колір блакитний, але в одязі ти його не носиш. Твоя мрія – побачити океан, щоправда, поки нездійсненна… 

Герман говорив, а мене дрібно трясло від почутого. Так багато уваги до деталей, так багато уваги до мене. Я досі не можу повірити, що хлопець так довго любить мене. Це якесь безумство, яке має лякати. Але натомість я просто шаріюся, як якесь дівчисько. 

— Достатньо, — з важкістю прошу я. — Краще скажи, яка тобі потрібна консультація. 

— Хочу укласти шлюб з коханою жінкою, але не знаю, як це зробити, — на відповідь так і хочеться закотити очі. — Що порадиш мені?

— Спершу зустрінь її.

— А якщо вона вже переді мною? 

— Це дурість, Германе! — Боже, ну чому він такий впертий?

— Ні, це кохання, Яро.

Мої крижані пальці накриває чужа долоня, з якої так і лише жар. Я намагаюся висмикнути руку, але хватка стає міцнішою. Герман не робить мені боляче, але натякає, що так легко не відпустить. І місцями мені це навіть подобається, хоча я не готова зізнатися собі в цьому. 

— Ти заплатив мені за консультацію, щоб це сказати? 

— Так. Якщо єдиний шанс тебе побачити – це стати твоїм клієнтом, то я готовий для цього працювати день і ніч. 

У Германа настільки впевнений вираз обличчя, що я не здивуюся, якщо він і далі так робитиме. Цей хлопець має ціль і не бачить перешкод. На всім мої “ні” він знаходить свої аргументи. І я не знаю, як мені з цим боротися. Як донести до цього наївного хлопчини, що я йому не пара?

— Божевілля…

— Ти не даєш мені жодного вибору. Я стільки разів намагався з тобою почати розмову, стільки разів запрошував на каву. Але натомість я не отримав найменшого шансу. Ти навіть не прийняла букет від кур'єра. 

— Букет від кур’єра? — я вперше про нього чую.

— Їх було декілька і всі повернулися назад.

— Германе, ти надсилав їх за моєю колишньою адресою? — у відповідь кивання головою. — Я там більше не живу. І номер у мене тепер також інший.

Якось навіть сумно стало, що старання Германа були марними. Він стільки грошей та енергії витратив у пусту. А я про це дізнаюся тільки зараз і те випадково.

— Тобто ти надсилав букети, думаючи, що я їх не приймаю від тебе? І при цьому навіть не планував здаватися? 

— Я собі не вибачу, якщо так легко здамся. Напевно, картатиму себе все життя, як це було останніх п’ять років. 

Погляд, який був прикутий до наших з Германом рук, плавно піднявся до обличчя хлопця. Я очікувала побачити розважливу посмішку, але натомість наткнулася на справжню сталь в сірих очах. На мить, мені здалося, що переді мною не хлопчина, якого я знаю з підліткових років, а справжній сформований чоловік, який готовий відповідати за свої слова.

— Я не заслуговую твоїх почуттів, а ти не заслуговуєш відсутності взаємності. Парадокс, чи не так? 

— Можна одне запитання? — я погоджуюся, бо відмовляти сил моїх немає. — Чи подобаюся я тобі як чоловік? Знаю, що ти досі бачиш у мені боязкого юнака, але спробуй абстрагуватися від цього образу. 

І я замислилася. Раніше я не розглядала Германа, як свій типаж. Він був для мене просто дитиною. Але за ці п`ять років багато чого змінилося. По-перше, хлопець змужнів та похорошів. Гострі риси обличчя, треноване тіло, високий зріст, стильний одяг та зачіска. За таким бігатиме не один десяток дівчат. 

“Чи подобається Герман мені, як чоловік?”, – так.

“Чи я бачу нас разом в парі? “, – ні.

І тут вже справа в мені: у тридцятидворічний розлученій жінці, яка боїться загубитися на фоні цього красеня. Особливо боїться знову залишитися зрадженою і покинутою. Це ще одна з причин чому я відмовляю Герману, щоправда, озвучити її я не можу. Не хочу бути жалюгідною в його очах.