Розділ 6 (Герман/Ярослава)

Вечір тільки почався, а я вже відчуваю себе справжнім сталкером. І я нічого з собою не можу зробити. Замість того, щоб приділяти знаки уваги своїй дівчині, я крадькома спостерігаю за Ярою, яка мило спілкується з моїми батьками. 

Як же мені б хотілося, щоб вона стала частиною моєї сім’ї.

— Алісо, я прошу тебе, дай мені трохи часу опанувати себе і я про все тобі розповім. Добре? 

— Добре, — дівчина киває головою і я нахиляюся, щоб залишити на її щоці поцілунок. Коли ж я вирівнююся, то ловлю на собі чужий красномовний погляд. 

Прокляття… Ярослава подарувала краплину своєї уваги саме у той момент, коли я цілував Алісу. Мені здається, чи на її обличчі з'являється збентеження? Я намагаюся зрозуміти цю емоцію, але жінка ніби це відчуває, а тому відразу повертає голову до моїх батьків і посміхається їм. 

Я ж посмішки не отримав. 

Здавалося, що у цьому такого? Банальна дрібниця, але не для мене. Не тоді, коли кожна посмішка дарувала мені крила і змушувала розливатися тепло по тілі. У такі моменти я завжди відчував якусь особливу магію. Зараз же є тільки холод. 

Яра справді змінилася за ці п’ять років. Але мова йде не про зовнішність. Я відчуваю ще більше мудрості, виваженості та спокою, а разом з тим і якусь недосяжність. Моя маленька мрія ніби так близько, але водночас так далеко. 

Перед очима знову виринають спогади минулого, коли я був ще хлопчиною. Тоді кожні обійми з Ярою, кожний дотик до неї викликали справжній ураган емоцій. І мені було байдуже, що для всіх це було очевидним. Якби я мав змогу, то б про моє кохання знав увесь світ. 

Сьогодні ж я тверезо мислю. Менше імпульсивності, більше виваженості. Два тижні я стримував будь-який порив привернути увагу Яри, але в цей вечір я хочу дозволити собі одну маленьку вільність. 

Сподіваюся, що мені все вдасться. 

***

Так багато знайомих облич… Та замість того, щоб відчувати радість, мене охоплює якась дивна самотність. Я намагаюся посміхатися в надії, що це не виглядає фальшиво, але всередині порожнеча. Мені хочеться поставити келих з шампанським на стіл і піти по-англійськи. Але розчарування Альфреда та Жанни цього не вартують. Тому доводиться себе силувати та удавати, що мені комфортно. 

— Відчуваєш себе самотньою серед натовпу? — голос Германа за спиною змушує сироти виступити на шкірі. 

— А це так помітно? — не повертаюся, бо на периферії бачу, як хлопець рівняється зі мною. 

— Їм – ні, але мені – так. Хочеш про це поговорити? 

— Ні, хочу поїхати додому. 

— Так не піде, ти тільки-но приїхала. 

— Батьків твоїх привітала, більше мені нічого тут робити. Хіба що дивитися, як парочки танцюють і мило воркують між собою, — я роблю ковток з келиха і морщуся від кислого присмаку. 

— Або ти можеш приєднатися до них на танцмайданчику.

Переді мною опиняється простягнута рука. Я з подивом дивлюся то на неї, то на Германа, що посміхається мені. Здавалося, що це простий жест, але чому моє серце пропустило зрадницький удар? 

— Перш ніж ти почнеш щось казати за підбадьорення або жалість до тебе, я зізнаюся, що йшов тільки з ціллю запросити тебе на один танець. І щиро сподіваюся, що ти не відмовиш мені, — Герман ніби мої думки прочитав. 

— Германе…

— Яро, не починай. Це тільки один танець, який тебе ні до чого не зобов’язує. 

У сірих очах стільки надії та сподівань, що мене аж розпирає від суперечностей. З одного боку я розумію, що маю сторонитися Германа, але з іншого мені хочеться піддатися спокусливій увазі. 

— Тільки один, — з цими словами я вкладаю свою долоню в чужу. 

***

Одна рука на талії Яри, іншою я тримаю її долоню. Пульс підскочив до критичної точки і я сподіваюся, що жінка його не відчуває. На обличчі я ж намагаюся контролювати свої емоції, хоча це так складно, коли кохана людина так близько, що можна розгледіти кожну маленьку родимку. 

— Дихай, – з посмішкою просить мене Яра.

— Не можу. Твої парфуми ніби наркотик, боюся, що завтра у мене почнеться ломка. 

— Краще б ти ці слова говорив своїй дівчині, яка з ревнощами за нами спостерігає.

Ми повільно рухаємося у такт музиці, наперекір думці присутніх. У цей момент мені байдуже на осуд батьків і образу Аліси, адже я отримав те чого хотів. Хоч на кілька хвилин, але Ярослава у моїх руках. Я можу відчути її тепло, вдихнути аромат, насолодитися сяйвом карих очей. І це варте наступних дорікань, які неодмінно мене чекатимуть. 

— Не можу, бо тільки ти в мене викликаєш бажання сказати подібне. 

— Це неправильно, так не має бути. Твоя дівчина не заслуговує цього! — Ярослава напружується у моїх руках і я розумію, що вона переймає емоції Аліси на себе, згадуючи зраду чоловіка. 

— Вона знає, що я її не кохаю. Знає, що у моєму серці є інша людина. І це її вибір залишитися зі мною. Я можу його тільки поважати й приймати. 

— Ти мучиш її. 

— А ти мучиш мене.