Розділ 3 (Ярослава)

Перша пара пройшла для мене ніби в тумані. Я намагалася познайомитися з групою, щоб налаштувати контакт на наступні декілька тижнів співпраці. У моїх планах не має бажання стати мегерою, яка всіх валитиме. Навпаки, я хочу передати максимально багато практичного досвіду, який допоможе студентам у майбутньому.

Але давалося мені це дуже важко. Я фізично відчувала зацікавлений погляд Германа. Він навіть не намагався приховати те, що жадібно розглядає мене. І з однієї сторони мені це лестило, а з іншої викликало хвилювання. Все ж таки минуло досить багато часу і я сподівалася, що юнак викинув з голови ті почуття. 

З дзвінком на перерву студенти почали повільно виходити з аудиторії й тільки одна фігура наближалася до мого робочого столу. Несвідомо я затамувала подих. Головою я розуміла, що не варто так гостро реагувати на хлопчину, але кляте серце вважало по-іншому. 

— Я так довго хотів тебе побачити, Яро. Щоправда, ніяк не очікував, що це трапиться у стінах університету, — хрипкий голос став ще нижчим з нашої останньої зустрічі.

Підвести погляд на Германа було не так просто. За п’ять років він справді подорослішав та змужнів. Більше не було переді мною милого юнака, який дарував красномовні погляди сповнені кохання. Тепер я бачу сформованого і підтягнутого хлопця, з гострими рисами обличчя.

Не здивуюся, якщо за ним бігатиме половина університету. 

— Я також. Твоя мама говорила, що ти ще семестр маєш вчитися за обміном, — мені хотілося відвести погляд, бо сірі очі навпроти гіпнотизували. 

— В останній момент передумав. І бачу, що це було правильним рішенням.

Посмішка… широка посмішка, яка раніше в мене викликала тепло, зараз змушує відчути сироти на шкірі. Не важко здогадатися, що наступний семестр спокійно не пройде. Бо вже зараз кімната іскрить від ніяковості та збентеження. 

— Ти цікавилася мною? — якщо Герман впевнено ставить запитання, то я не можу так йому відповісти. 

— Ми знайомі надто довго, щоб не цікавитися. Знаю, що за ці п’ять років ти багато чого досяг. І що б там не було, твоїм успіхам я завжди раділа. 

— А от я про тебе практично нічого не знаю. Мама ніби навмисно нічого не розповідала, а через соціальні мережі знаходилися тільки крупинки інформації. 

— Це було моє прохання. Можливо, воно жорстоке, але це був єдиний вихід, щоб ти викинув мене з голови, — чуже обличчя кривиться від почутого. 

— Жорстоко було дати мені обіцянку бути поруч і не уникати, а потім її порушити.

Герман ставить руки на стіл і згинається над ним. Його згорблена спина і важкий видих змушують мене пригадати емоцій того вечора, коли я розбила чуже серце. І скільки б я собі не повторювала, що все зробила правильно, моє сумління не давало мені спокою. 

— Пробач, милий, але це була необхідність. І я не шкодую про неї. Бо зараз бачу те, як ти виріс та змінився, і просто захоплююся цим… — договорити мені не дає шепіт, після якого мій пульс пришвидшується. 

— А ти взагалі не змінилася. Все така ж гарна і водночас недоступна. Навіть попри те, що на пальці немає обручки.

Я мимоволі опускаю погляд, де ще не так давно був символ вірності та любові, а зараз тільки красується вигорілий слід. Пальці стискаються у кулак, але болю вже не має. Я пережила розлучення і пішла далі. 

Коли хлопець тягнеться до моєї руки, щоб торкнутися, я забираю її та роблю крок назад від столу. Здається, Герман так і не позбувся цього помутніння, яке він свято називає почуттями. Тому мені потрібно зараз дати рішучу відповідь, щоб припинити все на кореню. 

— Германе, якщо тобі наша дружба дорога і ти не хочеш її втратити, то, будь ласка, тримай субординацію. Я тепер твій викладач і менше всього мені потрібно якихось зайвих проблем та пліток, — у моєму голосі відчувалася сталь та холод.

— Я тебе почув, — у відповідь отримала я. 

Сподіваюся, що це справді так і буде.