Бориспіль

Нічна траса була майже порожньою. Фари автомобіля виривали з темряви лише вузьку смугу асфальту попереду. Максим мовчки дивився на дорогу, міцно стискаючи кермо. Очі пекли від утоми, руки ще пам'ятали важкі труби, мокрий бетон і безсонні ночі. Але зараз він не думав ні про себе, ні про роботу.

У голові було лише одне питання.

Що сталося?

Ще тиждень тому вони були щасливі.

Вона сміялася, обіймала його, будувала плани, говорила, що чекатиме.

А тепер… він навіть не знав, за що має просити вибачення.

— Просто вислухай мене… — тихо промовив він, не відводячи погляду від дороги.

Коли на горизонті з'явився знайомий покажчик

«Бориспіль»,

серце забилося швидше.

За кілька хвилин Максим уже звернув на знайому вулицю. Він зупинився біля її будинку. Двигун стих. Кілька секунд він просто сидів, дивлячись на освітлене вікно її кімнати. Глибоко вдихнув. Вийшов із машини. Натиснув кнопку дзвінка. Минуло кілька секунд. Двері відчинилися. На порозі стояла Марічка. Максим ледь усміхнувся.

— Привіт…

Вона нічого не відповіла. Її очі були червоні від сліз, але обличчя залишалося дивовижно спокійним. Не було ні радості, ні злості. Лише холод.

— Можна зайти? — тихо запитав він.

Марічка мовчки відступила вбік. Вони вийшли на подвір'я. Навколо стояла нічна тиша. Лише десь удалині гавкав собака. Кілька секунд вони мовчали, дивлячись одне на одного. Максим не витримав першим.

— Марічко… що сталося?

Вона мовчала.

— Скажи хоч щось… Тиша.

— Я не розумію, що відбувається.

Марічка гірко посміхнулася.

— Не розумієш?

Він повільно похитав головою.

— Ні.

— Справді не розумієш?

— Ні.

Максим зробив крок до неї.

— Я щойно закінчив роботу. Чотири дні ми майже жили на шиномонтажі. Я навіть додому не заїжджав. Як тільки все закінчилося — одразу сів у машину і приїхав до тебе. Я досі не розумію, що сталося…

— Не розумієш? — її голос уперше здригнувся.

— Вероніка мені все пояснила.

Максим насупився.

— До чого тут Вероніка?

— Вона сказала, що ти зовсім не зайнятий. Що вся ця робота — лише гарна відмовка.

Що ти просто проводиш час з іншими дівчатами.

Вона важко ковтнула.

— Вона навіть фотографії показала…

Максим застиг.

Кілька секунд він просто дивився на Марічку, ніби не міг повірити почутому.

Потім тихо запитав:

— І ти… повірила їй?

Марічка різко підняла на нього очі.

— А що мені залишалося?

— Повірити мені.

Його голос став твердішим.

— Ми ж із самого початку домовилися. Пам'ятаєш? Говорити одне з одним. Не мовчати. Не вірити тому, що скажуть інші.

Марічка гірко всміхнулася.

— Говорити? Вона зробила крок до нього.

— Серйозно, Максим?

Її очі знову наповнилися слізьми.

— Я чотири дні намагалася з тобою поговорити. Її голос зірвався.

— Я телефонувала тобі. Знову телефонувала. Писала. Просила лише кілька хвилин. А щоразу отримувала одну й ту саму відповідь:

«Я зайнятий. Потім наберу».

Вона витерла сльози долонею.

— Потім… Потім… Потім…

Кожне слово звучало все болючіше.

— Скільки разів я ще мала чекати, Максим?

Він мовчав.

Бо не мав що відповісти. Вона не дала йому договорити тоді. А він не знайшов для неї навіть кількох хвилин.

— Я хотіла поговорити з тобою, — тихо сказала Марічка. — Дуже хотіла. Я хотіла, щоб ти сказав мені, що це неправда. Хотіла почути це від тебе. Але ти був зайнятий…

Вона гірко посміхнулася.

— А потім я зрозуміла, що якщо чоловік справді боїться втратити дівчину, він знайде хоча б хвилину, щоб її заспокоїти.

Максим зробив ще один крок.

— Марічко…

— Не треба.

Вона підняла руку, зупиняючи його.

— Ти зараз кажеш, що ми домовлялися говорити. А я намагалася. Дуже намагалася. Це ти не дав мені такої можливості.

Максим опустив голову. Він не виправдовувався. Не сперечався. Бо раптом зрозумів страшну річ. Вони обоє дотримувалися своєї правди. Він справді чотири доби не виходив із шиномонтажу, рятуючи роботу. Вона справді чотири доби шукала його, благала про розмову і щоразу залишалася сама. І зараз між ними стояла не чужа брехня. Між ними стояли чотири дні мовчання.

Між ними знову запала тиша. Така важка, що, здавалося, її можна було торкнутися руками. Марічка мовчки витирала сльози. Максим стояв, опустивши голову. Він більше не шукав виправдань. Не намагався переконати її, що мав рацію. Бо зараз зрозумів головне. Вони обоє втомилися. Втомилися не одне від одного. Втомилися від відстані. Від постійних поїздок. Від прощань. Від очікування. Від страху не встигнути сказати найважливіше.

Минуло майже хвилина.

Максим повільно підняв очі на Марічку.

Подивився прямо на неї. І зовсім спокійно сказав:

— Давай жити разом.

Марічка завмерла. Здавалося, вона навіть забула, як дихати.

— Що?..

— Переїжджай до мене.

Вона кілька секунд просто дивилася на нього. Ніби намагалася зрозуміти, чи правильно почула.

— Максим... ти зараз серйозно?

Він кивнув.

— Абсолютно.

Марічка нервово всміхнулася.

— Це зараз такий спосіб помиритися?

Максим повільно похитав головою.

— Ні.

Він зробив крок ближче.

— Я думав про це вже давно. Не сьогодні. Не після нашої сварки. Ще тоді, коли кожні вихідні возив тебе до Борисполя, а потім забирав назад. Коли ловив себе на думці, що найбільше щастя для мене — просто прокинутися поруч із тобою.

Він на мить замовк.

— А ці чотири дні остаточно переконали мене, що я більше так не хочу.

Марічка уважно слухала.

— Я працюю. Іноді дуже багато. Ти навчаєшся, у тебе танці, свої справи, своє життя. Ми не можемо передбачити, коли в когось із нас знову все піде шкереберть.