Чому

Минув уже майже тиждень. Для когось це були звичайні сім днів. Для Марічки — ціла вічність.

Після тієї розмови з Веронікою її світ ніби перевернувся. Вона ще багато разів прокручувала в голові її слова, згадувала фотографію, яку та показала. На ній Максим справді стояв поруч із гарною дівчиною, усміхався. Вероніка так переконливо говорила, що він постійно так робить, що Марічка просто не змогла знайти в собі сили не повірити.

— Він лише прикривається роботою... — ці слова дзенькотіли в голові щодня.

Того вечора вона ще довго телефонувала йому.

Раз.

Другий.

П'ятий.

Десятий.

У відповідь — лише довгі гудки.

Він написала повідомлення. 

І все.

Відповіді не було.

У якийсь момент їй здалося, що вона просто принижує сама себе.

Вона мовчки зайшла в налаштування телефону.

Заблокувати.

Потім Viber.

Telegram. Instagram.

Навіть Facebook.

Наче одним натисканням кнопки можна було вимкнути біль.

Але не можна. ...

Наступного ранку вона прокинулася раніше за будильник.

Першою думкою був Максим.

Другою — що його більше не повинно бути в її житті.

Вона довго лежала, дивлячись у стелю.

— Якщо я справді потрібна людині... вона знайде спосіб.

Приїде.

Постукає у двері.

Знайде мене в університеті.

Через друзів.

Через Таню.

Через кого завгодно...

Але він не приїхав. І саме це боліло найбільше.

Не фотографія.

Не слова Вероніки.

А його мовчання.

Університет жив своїм життям.

Пари змінювали одна одну.

Викладачі щось пояснювали біля дошки.

Студенти сміялися, сперечалися, поспішали до буфету.

Марічка сиділа за першою партою, старанно записувала конспекти, відповідала на запитання викладачів. З боку здавалося, що все добре. Лише Таня кілька разів уважно дивилася на неї.

— Марічко... усе нормально?

— Так.

І вона усміхалася.

Навчилася усміхатися навіть тоді, коли всередині все боліло.

Після занять були танці. Саме там вона завжди залишала всі свої переживання.

Гучна музика.

Рух. Втома.

Повторення зв'язок знову і знову.

Тренер кілька разів навіть похвалив її.

— Молодець. Сьогодні дуже добре працюєш.

А Марічка лише сумно подумала:

"Якби ви знали, від чого я тікаю..."

Поки вона танцювала, голова хоча б трохи звільнялася від думок. Але варто було музиці стихнути... ...і вони поверталися.

Знову.

І знову.

І знову.

Увечері тітка Люба зустрічала її на кухні.

— Доню, вечеряти будеш?

— Буду.

Вони говорили про університет.

Про покупки.

Про погоду.

Про сусідів.

Про все.

Окрім одного.

Тітка помічала, що племінниця стала тихішою.

Але не розпитувала.

Бо іноді людині потрібно просто побути зі своїм болем.

У п'ятницю після пар Марічка, як завжди, поїхала до Борисполя. Автобус повільно виїжджав із Києва. За вікном миготіли знайомі дороги. Саме цією трасою Максим возив її додому. Вона мимоволі подивилася на кожну чорну машину, що їхала назустріч.

Дурна звичка. Серце щоразу на секунду завмирало.

"А раптом..."

Ні.

Не він.

Вона тихо відвернулася до вікна.

— Все, Марічко... Досить.

Батьки, як завжди, зустріли її тепло. Мама одразу почала накривати на стіл. Тато розповідав якісь кумедні історії. Вони сміялися. А Марічка намагалася сміятися разом із ними. Лише ввечері, коли вона зачинила двері своєї кімнати, усмішка зникла. Вона дістала телефон. Машинально відкрила список контактів. Палець завмер біля імені

"Максим".

Номер був заблокований.

І раптом їй стало страшно.

А якщо він справді дзвонив?

Ні.

Якщо любить — знайде спосіб.

Так?

Вона сама собі поставила це запитання. І не змогла відповісти.

Бо якщо він справді кохав...

Чому не стоїть зараз під її будинком?

Чому не приїхав до університету?

Чому не попросив Таню покликати її?

Чому не знайшов жодного способу?

Чи, може... Вероніка мала рацію?

Може, він зараз так само усміхається якійсь іншій дівчині. Так само дивиться їй в очі. Так само називає її своєю. Від цієї думки защеміло в грудях. Марічка притиснула до себе подушку.

Сльози самі покотилися по щоках.

— Чому?.. — ледве чутно прошепотіла вона.

— Чому ти просто не сказав мені правду?..

У кімнаті було тихо. Лише літній вітер ворушив фіранку біля відчиненого вікна. Вона ще довго лежала без сну, дивлячись у темряву. Десь глибоко в душі жила маленька, майже непомітна надія. Що завтра пролунає дзвінок у двері. І за ними стоятиме Максим. Пояснить усе. Обійме. Скаже, що це була страшна помилка. Але ранок настав. І ніхто не прийшов. Разом із новим днем надія стала ще трохи меншою.