Знову все не так

 Я ще кілька секунд дивився на екран телефону, не розуміючи, що відбувається. Виклик завершено. Навіть не пішли гудки. Я знову натиснув на ім’я Марічки в списку контактів і приклав телефон до вуха. Та результат був той самий.

Коротка тиша — і виклик одразу обірвався. Насупившись, я опустив телефон і подивився на екран. Може, зв’язок? Хоча який до біса зв’язок, якщо всі інші номери працювали нормально? Я спробував ще раз.

Потім ще.

А тоді набрав її з робочого телефона. Цього разу гудки пішли. Серце відразу глухо вдарилося об ребра.

Отже, мій номер вона заблокувала. Я завмер, слухаючи довгі сигнали, але Марічка не відповідала. Напевно, побачила незнайомий номер і вирішила не брати слухавку. Або просто не хотіла говорити ні з ким.

Вона не просто образилася. Вона зробила все, щоб я не зміг до неї достукатися.

— Що за хрінь?.. — тихо промовив я, все ще дивлячись на екран.

У голові не вкладалося. Ще кілька днів тому ми говорили нормально. Так, мало. Так, я постійно поспішав, відповідав коротко, іноді не одразу брав слухавку.

Останні дні на шиномонтажі творилося справжнє божевілля. Один майстер захворів, замовлень стало більше, ще й постачальник підвів із гумою. Я працював майже без перерв, не їздив до університету й кілька разів навіть ночував на дивані в кімнаті відпочинку. Але Марічка знала, що в мене завал. Я їй пояснював. Принаймні мені здавалося, що пояснював. У нашій останній розмові вона була якоюсь дивною. Холоднішою, ніж зазвичай. Відповідала коротко. Не засміялася навіть тоді, коли я спробував її розвеселити. \

Я тоді списав усе на втому.

Можливо, вона була на парах.

Можливо, поруч сиділа Таня.

Можливо, просто мала поганий настрій.

Та тепер, дивлячись на заблоковані чати, я розумів: справа була зовсім не в настрої.

Щось сталося. І сталося серйозне.

Я прокручував у голові останні дні, намагаючись пригадати кожне наше слово.

Чи міг я щось сказати?

Забути про якусь обіцянку?

Ми домовлялися зустрітися, а я не приїхав?

Ні.

Точніше, я кілька разів говорив, що постараюся звільнитися ввечері, але щоразу попереджав, що не встигаю. Марічка відповідала, що все розуміє. Чи не розуміла? Може, просто мовчала, щоб не заважати? Я провів долонею по обличчю. Втома останніх днів раптом навалилася ще сильніше. Очі пекли, у скронях гупало, у роті залишався присмак давно охололої кави. Але все це перестало мати значення. Марічка мене заблокувала. Я схопив куртку зі спинки стільця.

Досить гадати.

Поїду до неї.

Не відповідає телефоном — поговоримо особисто.

Заблокувала в месенджерах — постукаю у двері.

Навіть якщо вона не захоче мене бачити, я хоча б дізнаюся, що сталося. Вона скаже мені це в обличчя, а не зникне ось так, без жодного пояснення. Я швидко вийшов із кабінету. У боксах ще працювали хлопці. Андрій щось обговорював із клієнтом, Денис закручував колесо, а Віталій розбирав папери біля стійки.

— Я поїхав, — кинув я, дістаючи ключі від автомобіля.

Віталік підняв голову.

— Нарешті. Ти хоч сьогодні вдома переночуєш? \

— Не знаю.

— Знову до Марічки?

Я нічого не відповів. Напевно, по моєму обличчю й так було зрозуміло, що зараз не найкращий момент для жартів. Віталій оглянув мене уважніше.

— Усе нормально?

— Розберуся.

Я вже відчинив двері, коли він гукнув услід:

— Максе, хоча б телефон зарядити не забудь.

Тебе останні дні не знайти

. Я машинально глянув на екран. Тридцять відсотків. Вистачить. До тітки Люби я доїду швидко. А там уже байдуже, скільки часу триватиме наша розмова.

Я сів за кермо, завів двигун і виїхав із території шиномонтажу. Усередині все кипіло. Не було навіть нормального розуміння, що саме я відчуваю.

Злість?

Так.

Образу?

\Можливо.

Страх?

Найбільше саме його. Я боявся, що за ті кілька днів, поки я крутився на роботі й намагався закрити всі проблеми, між нами сталося щось таке, чого вже не виправити.

Боявся, що Марічка вирішила: мені більше не потрібні ці стосунки.

Що я награвся.
Що отримав своє й тепер поступово зникаю з її життя.

Дурниці.

Це були повні дурниці.

Я не віддалявся від неї.

Я просто працював.

Працював так, щоб шиномонтаж не став тягарем для Романа.

Щоб хлопці отримали зарплату.

Щоб клієнти не розбіглися.

Щоб усе працювало, поки Роман був зайнятий своїми справами.
Я справді не мав часу.
Але чи могла Марічка знати, що за останню добу я спав дві години?
Чи знала вона, що їв на ходу?
Що кілька разів брав телефон, аби зателефонувати їй, але в ту саму хвилину мене кликав хтось із хлопців?

Що я відкривав її фотографію перед сном, коли вже не було сил навіть написати нормальне повідомлення?

Вона цього не знала.

Тому що я не розповідав.

Мені здавалося, що достатньо сказати:

 «На роботі завал».

 Мені здавалося, що вона зрозуміє. 

Бо вона завжди мене розуміла.

Надто часто розуміла.

Можливо, я звик до цього.
Звик, що Марічка не влаштовує сцен.

Не вимагає звіту про кожну хвилину.

Не телефонує по двадцять разів поспіль, коли я не відповідаю.

І тому не помітив моменту, коли її терпіння закінчилося.

Телефон задзвонив, коли я вже виїхав на основну дорогу. На екрані висвітилося ім’я Віталія. Я стиснув кермо сильніше. Він ніколи не телефонував через дрібниці, особливо якщо я щойно поїхав.

— Що сталося? — запитав одразу.

— Максе, повертайся. У його голосі було щось таке, від чого в мене похололо всередині.

— Що?

— На складі трубу прорвало. Там вода хлище так, що ми не можемо зупинити. Уже половину підлоги залило.

Я на мить заплющив очі. Тільки не зараз. Будь ласка, тільки не зараз.

— Перекрили воду?