Поворот не туди

Вихідні промайнули набагато швидше, ніж їм обом хотілося.

Уже в неділю ввечері Максим відвіз Марічку до тітки Люби, а дорогою вони домовилися, що наступних вихідних обов'язково знову кудись поїдуть.

Та понеділок одразу повернув їх у реальність. На шиномонтажі в Романа почався справжній аврал. Через різке похолодання водії масово поспішили перевзувати автомобілі, тож роботи було стільки, що Максим із самого ранку до пізнього вечора майже не випускав із рук телефон. На навчання вони з Романом кілька днів поспіль навіть не приїжджали, залишившись допомагати хлопцям на роботі. Марічка поставилася до цього з розумінням. Максим телефонував їй щоранку, писав повідомлення при кожній вільній хвилині й щовечора вибачався, що не може приділити їй більше часу.

— Потерпи ще трішки, принцесо. Закінчимо цей шалений тиждень — і я весь твій.

— Я нікуди не дінуся, — усміхалася вона.

— Працюй спокійно.

Та далеко не всім подобалося бачити їх щасливими. На великій перерві Марічка сиділа одна на лавці в коридорі, переглядаючи конспект. Таня пішла до деканату, Аліна й Діана — до буфету.

Саме тоді поруч зупинилася висока білявка з п'ятого курсу. Марічка одразу впізнала її — вона навчалася в одній групі з Максимом. Звали її Вероніка. На її обличчі грала дивна, самовпевнена посмішка.

— Привіт, — сказала вона.

ї— Привіт.

— Як справи? Максим давно не з'являється?

— На роботі завал, — спокійно відповіла Марічка.

Вероніка тихо засміялася.

— На роботі… Ну звісно.

Марічка підняла на неї очі.

— Ти про що?

— Та ні про що. Просто… мені тебе навіть трохи шкода.

— Чому? Вероніка схрестила руки на грудях.
— Бо твій Максим уже награвся.

Марічка насупилася.

— Я не розумію, про що ти говориш.

— Не розумієш?

— Вероніка зробила крок ближче.

— Думаєш, він дійсно днями й ночами працює?

— Саме так я й думаю.

— Даремно.

Марічка мовчала.

— Максим завжди був однаковим, — продовжила Вероніка.

— Закохує в себе дівчат, трохи пограється — і знаходить нову.

Ти для нього нічим не відрізняєшся від інших.

— Я тобі не вірю.

— І правильно. На слово незнайомим людям вірити не варто.

Вероніка дістала телефон із кишені.

— Саме тому в мене є дещо цікавіше.

Вона відкрила галерею й простягнула телефон Марічці.

— Докази. На екрані було кілька фотографій.

На одній Максим обіймав незнайому дівчину.

На іншій вони сиділи поруч у кафе, усміхаючись одне одному. На третій вона цілувала його в щоку, а Максим теж усміхався.

У Марічки похололи руки. Фотографії виглядали настільки природно, що перша думка була лише одна: це неможливо... але ж я це бачу власними очима. Вероніка уважно стежила за кожною зміною на її обличчі.

— Я ж казала, що не говоритиму без доказів.

Марічка мовчала. Усередині все стислося в тугий вузол.

— Подумай над цим, — спокійно сказала Вероніка, забираючи телефон.

— І перш ніж він вигадає чергову красиву казку, запитай себе: чому він уже кілька днів не знаходить для тебе часу. Вона розвернулася й повільно пішла коридором, залишивши Марічку саму. Марічка ще довго сиділа, дивлячись в одну точку. Серце відчайдушно підказувало, що Максим не міг так вчинити. Але побачені фотографії не виходили з голови. Уперше за весь час їхніх стосунків у її душі оселився сумнів. 

Увесь день після розмови з Веронікою Марічка ніби жила на автоматі. Викладачі щось пояснювали, студенти відповідали, друзі жартували, а вона майже нічого не чула. Перед очима раз за разом з'являлися ті фотографії. Усмішка Максима. Його обійми. Поцілунок незнайомої дівчини в щоку. І слова Вероніки.

"Максим завжди був однаковим. Закохує в себе дівчат, трохи пограється — і знаходить нову..."

Марічка всіма силами намагалася відганяти ці думки.

«Ні. Це не він. Це не мій Максим.»

Але щоразу перед очима знову поставали фотографії. Після занять вона повільно пішла додому. Навіть не помітила, як дісталася квартири тітки Люби. Вона сиділа на ліжку, міцно стискаючи телефон у руках.

«Подзвонити...»

«Ні...»

«А якщо це правда?..»

Через кілька хвилин вона все ж натиснула кнопку виклику. У слухавці довго лунали гудки. Ніхто не відповів.

— Візьми... будь ласка... — ледве чутно прошепотіла вона.

Та дзвінок обірвався. Марічка ще кілька хвилин дивилася на екран.

«Може, справді працює...»

Саме в цей момент телефон тихо завібрував.

Максим: "Принцесо, пробач. Тут просто шалений завал. Звільнюся — одразу тобі подзвоню. "

Ще вчора це повідомлення змусило б її усміхнутися. Сьогодні... Вона дивилася на нього зовсім іншими очима. Перед нею знову постали фотографії. Вона згадала, як Максим уже кілька днів не приїжджав до університету. Як постійно був зайнятий. Як не відповів на дзвінок. Як тепер написав лише коротке повідомлення. Кожен із цих фактів окремо нічого не означав. Але разом вони почали складатися в одну страшну картину. Марічка заплющила очі.

— Будь ласка... нехай це буде неправда...

Вона відкрила галерею. Там були фотографії. Коли Вероніка показувала їх, Марічка майже машинально встигла сфотографувати екран її телефону. Тепер вона збільшувала кожне фото. Шукала хоч якусь дрібницю. Будь-яку. Дату. Вивіску. Щось, що довело б — усе це старе. Але нічого не знаходила. Очі наповнилися сльозами.

— Чому?.. Вона ще раз відкрила повідомлення Максима.

"Принцесо..."

Колись це слово робило її найщасливішою. Тепер воно різало серце. Марічка повільно зайшла до контактів. Натиснула на його номер.

«Заблокувати контакт?»

Палець завмер. Минуло кілька секунд. Потім вона заплющила очі й натиснула:

«Так».

Після цього відкрила