Тут і зараз

 Наступного дня після святкового відпочинку університет знову ожив. Закінчилися вихідні, і для студентів розпочалися звичайні навчальні будні. Уже з самого ранку коридори наповнилися знайомим гамором, сміхом і розмовами.

Друзі, як і завжди, зустрілися біля входу до корпусу, радіючи, що знову всі разом.

Після занять вони всією компанією вирушили до їдальні. Саме там Таня, переглянувшись із Романом, усміхнулася.

— У нас для вас новина, — сказала вона.

— Ми тепер живемо разом, — спокійно додав Роман.

За столом запала тиша.

— Що?! — майже одночасно вигукнули всі.

Першим засміявся Максим.

— Ну нарешті! А то ми вже думали, коли ви перестанете вдавати, що між вами нічого немає.

— Серйозно, — підтримала його Аліна.

— Ви ж дивилися одне на одного так, що це бачили абсолютно всі.

— Особливо ти, Роман, — усміхнувся Влад.

— Думав, ніхто не помічає, як ти постійно шукаєш Таню очима?

— А Таня щоразу червоніла, коли ти був поруч, — додала Діана.

Таня прикрила обличчя долонями й засміялася.

— Невже це було настільки помітно?

— Дуже, — хором відповіли друзі.

Роман лише усміхнувся й похитав головою.

— А ми були впевнені, що добре це приховували.

— От саме це і було найсмішніше, — розсміявся Максим.

— Ви думали, що ніхто нічого не бачить, а ми вже давно між собою сперечалися, коли ви нарешті будете разом.

— Ну що ж, — сказав Влад, — вітаємо! І тепер офіційно попереджаємо: ваша квартира стане місцем збору всієї нашої компанії.

— Ми вже це зрозуміли, — засміялася Таня.

І справді, так воно й сталося. Майже щовечора після занять друзі збиралися у квартирі Тані та Романа. Вони замовляли піцу чи суші, дивилися фільми, грали в настільні ігри або просто сиділи за кухонним столом із чаєм, багато сміялися, жартували й насолоджувалися товариством одне одного. Життя поступово входило у свій звичний, але такий щасливий ритм. Для Марічки кожен день складався з навчання, танців і вечірніх зустрічей із Максимом. А для Максима — з навчання, роботи на шиномонтажі й, звичайно ж, Марічки, заради якої він завжди знаходив час, яким би насиченим не був його день.

П'ятниця промайнула швидко. Після занять Максим, як і обіцяв, зустрів Марічку біля університету.

— У тебе є плани на ці вихідні? — загадково усміхнувся він.

— Наче ні... А що?

— Тоді я офіційно викрадаю тебе в усього світу.

— Це ще куди? — засміялася Марічка.

— Побачиш.

За годину вони вже виїжджали з Києва. За вікном миготіли засніжені дерева, поля, маленькі села. Небо повільно темнішало, а в машині тихо грала музика.

— Максим...

— М?

— Мені подобається, що з тобою я ніколи не знаю, що буде далі.

— Це добре чи погано?

— Дуже добре.

Він усміхнувся, лише міцніше стиснувши її долоню. Коли вони приїхали на дачу, надворі вже сутеніло. Максим швидко розпалив камін, і будинок майже одразу наповнився приємним теплом.

— Готова готувати вечерю? — запитав він.

— Якщо шеф-кухар не буде сваритися.

— Я? Та ніколи.

За пів години кухня перетворилася на справжній безлад. Марічка сміялася, поки Максим намагався навчити її красиво нарізати овочі, а вона навмисно підкидала йому шматочки перцю.

— Ти мені заважаєш працювати.

— Неправда. Я створюю атмосферу.

— Атмосферу хаосу.

— Саме її.

Вони обоє розсміялися.

Повечерявши, вони перенесли великі чашки з чаєм до каміна. За вікнами кружляв сніг, дрова тихо потріскували, а полум'я відбивалося в їхніх очах. Деякий час вони мовчали.

— Про що думаєш? — тихо запитала Марічка.

Максим довго дивився на вогонь.

— Про те, як дивно іноді складається життя.

— У якому сенсі?

— Якби мені хтось пів року тому сказав, що я сидітиму ось так із дівчиною, яку любитиму більше за себе... я б тільки посміявся.

Марічка повернула голову до нього.

— Ти справді так сильно мене любиш?

Він навіть не задумався.

— Сильніше, ніж можу пояснити словами.

Вона мовчки поклала голову йому на плече.

— Знаєш, що мені найбільше подобається?

— Що?

— Біля тебе мені не потрібно бути кимось іншим. Я можу бути собою.

Максим усміхнувся.

— Це взаємно.

За кілька хвилин Марічка порушила тишу.

— А про що ти мрієш?

Максим трохи подумав.

— Якщо чесно... не про машини, не про гроші і навіть не про бізнес.

— А про що?

— Про будинок.

— Будинок?

— Так. Великий. Світлий. Щоб у дворі бігав пес. Щоб на кухні постійно пахло кавою. Щоб вечорами вдома було шумно... і щоб мені завжди хотілося поспішати додому.

Марічка усміхнулася.

— А хто чекатиме тебе вдома?

Максим подивився їй просто в очі.

— Сподіваюся... ти.

У Марічки перехопило подих.

— Це дуже гарна мрія.

— А твоя?

Вона ненадовго замислилася.

— Я хочу працювати з дітьми.

Хочу, щоб вони мене любили.

Щоб кожна дитина почувалася поруч зі мною в безпеці.

А ще... хочу сім'ю.

Таку, де ніхто не кричить.

Де всі підтримують одне одного.

Де хочеться повертатися додому.

Максим легенько переплів свої пальці з її.

— Знаєш... мені здається, наші мрії дуже схожі.

У суботу вони прокинулися пізно. За ніч снігу стало ще більше. Поснідавши, вони тепло вдягнулися й вийшли надвір. Максим ліпив сніговика, а Марічка без попередження запустила в нього сніжкою.

— Ах так?

За кілька хвилин вони вже сміялися, бігаючи подвір'ям. Повернувшись до будинку, зігрівалися гарячим какао.

— Максим...

— М?

— Як ти думаєш, ми будемо пам'ятати ці вихідні через десять років?

Він навіть не задумався.

— Я пам'ятатиму кожен день, який проводжу з тобою.