Родина

Перед тим як виїхати, Марічка ще раз обійняла маму Максима.

— Дякую вам за такий теплий прийом.

— Це тобі дякуємо, доню, — тепло усміхнулася жінка.

— Приїжджайте до нас частіше. Дім без гостей якийсь порожній.

— Обов'язково, — відповіла Марічка.

Діана підійшла до неї й міцно обійняла.

— Тепер я розумію, чому цей буркотун останнім часом ходить із посмішкою до вух.

— Я не буркотун, — одразу обурився Максим.

— А хто ще? — засміялася сестра.

— Я дуже серйозна людина.

Усі дружно розсміялися.

— Бережіть одне одного, — сказала мама Максима, проводжаючи їх до дверей.

— Обіцяємо, — майже одночасно відповіли вони.

Вийшовши надвір, Марічка вдихнула прохолодне вечірнє повітря.

— У тебе чудова родина, — тихо сказала вона, коли вони сіли в автомобіль.

Максим усміхнувся.

— Дякую. Мені дуже хотілося, щоб вони з тобою познайомилися. І, здається, ти їм дуже сподобалася.

— Мені здається, я теж їх уже люблю.

Максим завів двигун, але не поспішав рушати. Кілька секунд він мовчки дивився перед собою, ніби щось обдумував. Потім повернувся до Марічки.

— А тепер я хочу офіційно познайомитися з твоїми батьками.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Зараз?

— Так.

— Максе... Уже вечір.

— І що? Я сьогодні познайомив тебе зі своєю родиною. А тепер хочу офіційно познайомитися з твоєю. Не випадково, не мимохідь, а так, як це має бути.

Марічка не стримала усмішки.

— Ти впевнений?

— Абсолютно.

— Тоді поїхали.

Дорогою вони заїхали до супермаркету. Максим одразу взяв великий кошик.

— Тільки не сперечайся.

— Уже боюся, — засміялася Марічка.

Він уважно вибрав великий букет ніжних квітів для її мами, коробку дорогих цукерок, святковий торт, а для батька — пляшку хорошого коньяку.

— Максе, це занадто...

— Ні. Я їду знайомитися з батьками дівчини, яку кохаю. І хочу, щоб усе було правильно.

Марічка нічого не відповіла. Лише підійшла ближче, обійняла його за руку й поклала голову йому на плече.

— Дякую.

— За що?

— За те, що ти саме такий.

Він ніжно поцілував її у волосся, після чого вони сіли в автомобіль і вирушили до Борисполя. Дорога минула швидко. Майже весь час вони розмовляли, слухали музику й жартували, хоча Марічка час від часу все ж помітно хвилювалася.

— Не переживай, — усміхнувся Максим, легенько стискаючи її руку.

— Я ж уже знайомий із ними... хоч і заочно.

— Це зовсім інше, — тихо відповіла вона.

— Сьогодні ти їдеш не просто в гості.

— Знаю. Саме тому й хочу це зробити.

Автомобіль плавно звернув на знайому вулицю. Біля будинку вже горіло світло.

— Вони вдома, — усміхнулася Марічка.

Максим заглушив двигун, узяв букет, пакети з подарунками й глибоко вдихнув.

— Ну що, офіційне знайомство?

Марічка лише усміхнулася, переплела свої пальці з його й тихо сказала:

— Ходімо. Двері майже одразу відчинила мама Марічки.

— Донечко! — радісно вигукнула вона.

— Добрий вечір, мамо.

Погляд жінки одразу зупинився на Максимові. Вона впізнала його — саме про нього останнім часом так часто розповідала донька.

— Добрий вечір, — привітався Максим.

— Нарешті хочу офіційно з вами познайомитися. Він простягнув їй букет квітів.

— Це вам.

— Ой, дякую... Які ж красиві. Проходьте швидше. Із кімнати вийшов батько Марічки.

— Добрий вечір.

— Добрий вечір. Максим.

Чоловіки міцно потиснули один одному руки.

— Це для вас, — сказав Максим, простягаючи пакет із коньяком.

— Дякую. Проходьте, будемо знайомитися ближче.

За кілька хвилин усі вже сиділи за столом. Мама швидко поставила на стіл домашні страви, хоч Марічка й намагалася допомогти.

— Доню, сьогодні ти відпочиваєш. Я сама впораюся.

Вечеря минала легко й невимушено. Батьки розпитували Максима про навчання, роботу, друзів, плани на майбутнє. Він відповідав відкрито, чесно й без жодного пафосу. Розповів про університет, про шиномонтаж, який відкрив власними силами, про друзів, із якими працює, і про те, чого хоче досягти в житті. Батько уважно слухав, іноді ставив уточнювальні запитання, а мама більше спостерігала за донькою, яка світилася від щастя.У якийсь момент вона усміхнулася.

— Знаєш, Максиме... Ми вже давно зрозуміли, що в нашої доньки з'явився особливий хлопець. Останнім часом вона говорить майже тільки про тебе.

Марічка одразу почервоніла.

— Мам... Усі засміялися.

— Сподіваюся, тільки хороше? — жартома запитав Максим.

— Якщо чесно, — відповів батько, — ми давно не бачили її такою щасливою.

Максим перевів погляд на Марічку й м'яко усміхнувся.

— Я дуже постараюся зробити так, щоб вона усміхалася все життя. У кімнаті на мить запанувала тиша. Саме цих слів батькам було достатньо. Вони побачили перед собою не просто хлопця своєї доньки, а чоловіка, який по-справжньому її кохає. Розмови тривали ще довго. Вони згадували дитинство Марічки, сміялися з кумедних сімейних історій, пили чай із тортом, жартували й говорили так, ніби знали одне одного вже багато років. Коли Максим поглянув на годинник, була вже майже ніч.

— Напевно, нам уже час збиратися, — сказав він.

— Та куди ви поїдете на ніч? — одразу заперечила мама.

— Уже дуже пізно.

— Залишайтеся, — підтримав батько.

— Зранку спокійно поїдете до Києва.

Максим подивився на Марічку. Вона лише усміхнулася.

— Якщо ви не проти...

— Ми тільки за, — відповіла мама.

— Для нас головне, щоб вам було добре.

— Тоді із задоволенням приймаємо ваше запрошення, — усміхнувся Максим.

Того вечора вони залишилися ночувати в будинку Маріччиних батьків. Засинаючи, Марічка подумала, що цей день був особливим. Сьогодні дві найважливіші родини в їхньому житті стали трохи ближчими одна до одної. А це означало лише одне — їхня історія кохання ставала дедалі серйознішою.