З тобою

 Максим неохоче потягнувся до телефону, що лежав на тумбочці.

— Зараз повернуся, — усміхнувся він, коротко поцілувавши Марічку.

Вона лише сильніше закуталася в ковдру, спостерігаючи, як він набирає номер.

— Привіт, Віталію. Слухай, сьогодні мене не буде. Так, усе добре. Просто вирішив зробити собі вихідний. Якщо щось термінове — телефонуйте.

З іншого боку почувся сміх.

— Та ми вже зрозуміли, чому в тебе раптом з'явилося бажання відпочити. Не хвилюйся, впораємося.

— От і домовилися. Дякую.

Максим відклав телефон і одразу повернувся до ліжка.

— Ну що? — ледь чутно запитала Марічка.

— Тепер офіційно до обіду я нікуди не поспішаю.

Вона усміхнулася, а за мить уже знову опинилася в його обіймах. За вікном давно прокинулося місто. Люди поспішали на роботу, вулицями безперервно рухалися автомобілі, а сонце все вище піднімалося над будинками. Та для них час ніби зупинився. У цій квартирі існував лише їхній маленький світ, у якому не було місця поспіху, турботам чи думкам про справи. Вони просто насолоджувалися тим, що нарешті були разом після довгої розлуки.

Лише ближче до обіду Марічка тихенько засміялася.

— Максиме...

— Мм?

— Здається, я дуже хочу їсти.

Він удавано важко зітхнув.

— Це найсумніша новина за весь сьогоднішній день.

Вона засміялася ще голосніше.

— Без їжі ми довго не протримаємося.

— Добре, переконала. Підемо поїмо...

Він хитро усміхнувся й нахилився до неї.

— Але потім обов'язково ще ненадовго повернемося сюди.

Марічка лише почервоніла, усміхнулася й легенько штовхнула його в плече.

— Домовилися.

Після обіду вони ще довго не хотіли залишати затишок спальні. Марічка лежала в обіймах Максима, ліниво водячи пальцем по його долоні.

— Знаєш, — тихо сказала вона, — нам усе ж таки потрібно сходити в душ.

Максим усміхнувся.

— Потрібно. Він міцніше обійняв її.

— То ходімо.

— Разом?

— Звісно разом.

Марічка засміялася.

— А потім?

— А потім у нас є плани.

Вона здивовано підняла на нього очі.

— Які ще плани?

Максим кілька секунд мовчки дивився на неї, а потім усміхнувся.

— Хочу познайомити тебе зі своєю мамою.

Марічка одразу розгубилася.

— Максиме... Може, ще рано?

Він похитав головою.

— Ні.

— Ти впевнений?

Він ніжно взяв її за руку.

— Уже пізно.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Я кохаю тебе, Марічко.

І не хочу приховувати цього ні від кого.

Хочу, щоб моя мама знала тебе.

Хочу, щоб ти знала мою маму.

Хочу, щоб ти стала частиною моєї родини.

Марічка відчула, як у грудях стало тепло.

— Ти так говориш... ніби ми разом уже багато років.

Максим усміхнувся.

— Для мене неважливо, скільки часу минуло.

Важливо лише те, що я знаю:

ти — моя людина.

Марічка нічого не відповіла. Лише обійняла його ще міцніше й тихо прошепотіла:

— Добре. Поїхали знайомитися.

Дорогою вони заїхали до кондитерської. Максим вибрав великий торт, а потім звернув до квіткового магазину. Він уважно розглядав букети, ніби справді хотів обрати найкращі.

— Мамі — її улюблені троянди, — сказав він, відкладаючи перший букет.
Потім узяв ще один.

— А Діана любить польові квіти.

Марічка мовчки спостерігала за ним, аж раптом він простягнув їй третій букет — ніжні білі півонії.

— А це тобі.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Мені?

— Ну звісно тобі. Не можу ж я подарувати квіти всім дівчатам, окрім своєї.

Марічка не стримала усмішки.

— Дякую...

— Завжди, принцесо.

Потім вони зайшли до дитячого магазину, де Максим без вагань купив Денисові нову машинку.

— Тепер усе, — усміхнувся він. — Можемо їхати.

Не встигли вони зайти до будинку й привітатися, як Денис із радісним вигуком кинувся до Максима.

— Дядю Максим! Ходімо! Я тобі покажу свої нові машинки!

Хлопчик уже тягнув його за руку до своєї кімнати. Максим засміявся.

— А навіщо нам іти? Неси їх сюди. Покажеш усім одразу.

— Правда?

— Авжеж. Нам усім цікаво подивитися.

Денис щасливо побіг до своєї кімнати. Поки він біг за іграшками, двері відчинилися.

— Максим! — радісно усміхнулася Олена Володимирівна й міцно обійняла сина.

— Привіт, мам.

Він обійняв її у відповідь, а тоді взяв Марічку за руку.

— Мамо, знайомся. Це Марічка.

— Дуже приємно познайомитися, — тепло усміхнулася Олена Володимирівна.

— Мені також дуже приємно, — трохи хвилюючись відповіла Марічка.

Із вітальні вийшла Діана.

— Нарешті приїхали! Ми вже зачекалися.

Вона обійняла брата, тепло привіталася з Марічкою, і всі разом пройшли до просторої вітальні. За кілька хвилин Денис повернувся з цілою оберемком машинок і висипав їх просто на килим. Поки Олена Володимирівна розливала чай, а Діана з Марічкою жваво розмовляли, Максим сів просто на підлогу поруч із Денисом.

— Дивись! А ця найшвидша! — захоплено розповідав хлопчик, показуючи нову машинку.

— Справді? Тоді треба перевірити, — усміхнувся Максим і разом із племінником пустив машинку по підлозі.

Він не переставав слухати розмову за столом, час від часу жартував, відповідав мамі й Діані, але водночас із непідробним захопленням грався з Денисом. Марічка краєм ока спостерігала за ним і не могла стримати усмішки. Максим однаково легко знаходив спільну мову з усіма. Він умів приділити увагу кожному, нікого не залишаючи осторонь. Саме ця щирість, турбота й тепло, які він дарував своїм близьким, змушували її закохуватися в нього дедалі сильніше.