Все добре

Марічка завмерла на порозі.

Перед нею був зовсім не той Максим, якого вона малювала у своїх найстрашніших думках. Він сидів за робочим столом, поклавши голову на складені руки. Спав. На його обличчі вже помітно відросла кількаденна щетина. Під очима залягли темні кола від постійного недосипання. Робочий комбінезон був брудний від пилу й мастила. На столі безладно лежали документи, записи, ключі від автомобілів, поруч стояла давно холодна чашка кави.

Марічка повільно підійшла ближче. Її очі наповнилися сльозами. Усе, чого вона боялася цієї ночі, розсипалося в одну мить. Перед нею був не хлопець, який забув про неї. Перед нею була людина, яка вже кілька днів жила лише роботою. Вона обережно простягнула руку, ніби хотіла торкнутися його волосся. Але так і не наважилася.

Саме в цю мить різкий дзвінок робочого телефону порушив тишу кабінету. Максим здригнувся. Повільно підняв голову, ще не до кінця розуміючи, де знаходиться. Машинально потягнувся до телефону.

— Так... слухаю...

Та раптом завмер. Його погляд відірвався від екрана й зупинився на дверях. Він кілька секунд мовчки дивився на Марічку, ніби не вірив власним очам.

— ...Марічко?..

Телефон повільно вислизнув із його руки й глухо впав на підлогу. У кабінеті знову запанувала тиша. Вони просто дивилися одне на одного. Максим не міг повірити, що вона справді приїхала. А Марічка дивилася на його виснажене обличчя, почервонілі від безсоння очі й тремтячі від утоми руки. І в ту ж мить відчула, як їй стало соромно за власні нічні думки.

— Маленька... — тихо промовив Максим. — Що ти тут робиш?

Марічка більше не змогла стримувати сліз.

— Я... я злякалася...

Вона зробила крок уперед.

— Я думала...

Але договорити не змогла. Максим швидко підійшов до неї й міцно притиснув до себе. Так міцно, ніби боявся, що варто лише відпустити — і вона знову зникне. Марічка сховала обличчя в нього на грудях і тихо заплакала.

— Пробач... — ледве чутно прошепотіла вона.

Максим ніжно поцілував її у волосся.

— Це ти мене пробач... Я так хотів тобі зателефонувати. Просто все навалилося одразу... Я не мав права змусити тебе так хвилюватися.

Марічка лише сильніше обійняла його. Тепер їй не потрібні були жодні пояснення. Вона вже все зрозуміла. І найголовніше — зрозуміла, що коханий не зник із її життя. Він просто надто сильно намагався врятувати те, що вважав своєю відповідальністю. 

Того дня Марічка більше не відходила від Максима ні на крок.

Вона залишилася з ним на шиномонтажі до самого вечора.

Поки хлопці працювали, вона приносила їм каву, допомагала розкласти документи, відповідала на прості телефонні дзвінки й просто була поруч.

Іноді Максим лише на мить піднімав на неї очі, усміхався, і цього було достатньо.

Вони обоє зрозуміли: найстрашніше вже позаду.

Ближче до вечора Максим нарешті зміг видихнути. Проблему вдалося вирішити.

Він навіть не пам'ятав, коли востаннє відчував таке полегшення.

— Поїхали додому? — усміхнувся він, дивлячись на Марічку.

Вона лише кивнула. Вже дорогою Максим дістав телефон.

— Алло, добрий вечір. Хочу замовити доставку суші...

Марічка усміхнулася.

— Ти серйозно?

— Після цих днів я не підпущу тебе до плити.

— А якщо я хочу?

— Тоді завтра, — підморгнув він.

— Сьогодні ми просто вечеряємо і відпочиваємо.

Вона тихо засміялася. Такого Максима їй дуже не вистачало. Поки вони були в дорозі, Марічка зателефонувала мамі.

— Мам, я сьогодні залишуся в Києві.

— У Максима?

— Так.

— Добре, донечко. Тільки не хвилюйся, я вже зрозуміла, що з ним усе гаразд.

— Так... Тепер усе добре.

Коли вони приїхали до квартири, кур'єр уже майже одночасно з ними під'їхав із замовленням. Марічка розклала суші по тарілках, дістала напої, накрила стіл.

— Я швидко в душ і одразу до тебе, — сказав Максим.

— Добре.

Вона лише встигла все підготувати, як він уже повернувся. Свіжий, у домашньому одязі, але такий самий сонний. Вони повечеряли майже мовчки. Час від часу усміхалися одне одному. Говорити багато не хотілося. Усе найважливіше вже було сказано. Після вечері Максим допоміг прибрати зі столу.

Потім вони разом зайшли до спальні. Лягли поруч. Декілька хвилин говорили про дрібниці. Про канікули. Про навчання. Про те, як вони скучили одне за одним. Максим узяв Марічку за руку.

— Дякую, що приїхала...

— Я просто дуже злякалася

. — Я знаю. Він легко поцілував її в лоба.

— Такого більше не повториться.

Марічка усміхнулася й поклала голову йому на плече. Минуло лише кілька хвилин. Її коханий уже міцно спав. Виснаження останніх днів нарешті взяло своє. Марічка обережно обійняла його, ніжно поцілувала в щоку й тихо прошепотіла:

— На добраніч, мій хороший...

Вона ще довго дивилася на його спокійне обличчя. А потім і сама непомітно заснула в його обіймах. Наступний ранок став одним із найщасливіших у їхньому житті. Марічка прокинулася першою. Вона не поспішала відкривати очі. Лише відчувала, як Максим міцно обіймає її уві сні. Його рівне дихання. Тепло його рук. І той особливий затишок, який буває лише поруч із коханою людиною. Вона тихенько усміхнулася.

«Як же добре...»

Наче відчувши її пробудження, Максим повільно розплющив очі. Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного. Потім він усміхнувся тією самою усмішкою, від якої в Марічки завжди завмирало серце.

— Доброго ранку, принцесо...

— Доброго ранку...

Він міцніше пригорнув її до себе.

— Мені здається, я вперше за кілька днів нормально виспався.

— А мені здається, що це один із найкращих ранків у моєму житті.

Максим ніжно поцілував її.

— У моєму теж...