Робота

Вибачте що змусила трішечки почекати на оновлення, випала можливість трішечки відпочити з рідними. Продовжимо слідкувати за життям Максима та Марічки.

Максим

Після новорічних свят Максим, як і обіцяв, відвіз Марічку до батьків у Бориспіль. Дорогою вони майже не розмовляли. Не тому, що не було про що говорити. Навпаки. Хотілося сказати так багато, що слів просто не знаходилося. Максим то клав руку на її долоню, то усміхався, ловлячи на собі її погляд. Біля будинку вони ще довго стояли, не наважуючись попрощатися.

— Я вже сумую, — тихо сказала Марічка.

Максим усміхнувся.

— А я ще навіть не поїхав.

Вона легко вдарила його кулачком у плече.

— Не смійся.

Він одразу став серйозним, обійняв її й поцілував у чоло.

— Я телефонуватиму. Щодня. Обіцяю.

— І я.

Він дочекався, поки Марічка зайде до будинку, лише після цього сів за кермо й рушив у бік Києва. Наступного ж ранку він був на шиномонтажі. Роман ще напередодні попросив його допомогти.

— Макс, попрацюй трохи за двох. Мені дуже треба.

— Без питань.

Максим навіть не став уточнювати причину. Він добре знав Романа. Якщо той щось просить, значить, це дійсно важливо.

Перший тиждень промайнув швидко. Зранку Максим обов'язково писав Марічці кілька теплих повідомлень. Бажав гарного дня. Нагадував тепло вдягатися. Питав, як вона, чим займається, чи допомагає мамі, чи не нудьгує вдома. В обід знаходив кілька хвилин, щоб поцікавитися, чи поїла вона і як минає її день. А ввечері вони годинами говорили телефоном. Іноді сміялися. Іноді просто мовчали, слухаючи дихання одне одного. Їм навіть мовчати разом було добре. Та одного ранку все змінилося. На шиномонтажі сталася ситуація, якої ніхто не очікував. Максим із хлопцями від самого ранку намагалися владнати проблему, але замість відповідей з'являлися нові запитання. Він був упевнений лише в одному — поки Роман відсутній, він не має права допустити, щоб через нього постраждала репутація шиномонтажу. Це була вже його відповідальність. Дні перетворилися на суцільний марафон. З раннього ранку й до пізньої ночі. Телефон майже не випускав із рук, але дзвінки були лише робочими.

Увечері, коли він нарешті згадав про Марічку й дістав телефон, екран уже був чорним. Телефон повністю розрядився.

— Та що ж таке... — втомлено видихнув Максим.

Зарядний пристрій залишився на шиномонтажі. Він лише подумав, що зранку приїде на роботу, одразу поставить телефон на зарядку і обов'язково зателефонує Марічці. Але наступний день виявився ще важчим. Наступного вечора він заснув просто на дивані в кімнаті відпочинку на шиномонтажі. Потім був ще один день. І ще один. Він майже не виходив із роботи, намагаючись самотужки розібратися з проблемою, не турбуючи Романа. Максим був упевнений, що впорається. Він навіть не помітив, як минуло вже кілька днів без жодної розмови з Марічкою. Він згадував про неї щохвилини, але кожного разу говорив собі:

«Ще закінчу це... І одразу подзвоню».

Та робота ніби не відпускала його.

Марічка...

Перші два дні вона була спокійною.

«Напевно, дуже багато роботи», — думала вона.

На третій день почала хвилюватися. На четвертий уже не могла знайти собі місця. Вона знову відкрила їхній чат. Перечитала повідомлення. Передивилася спільні фотографії. Набрала його номер.

«Абонент тимчасово недоступний...»

— Може, телефон розрядився... — тихо прошепотіла вона сама до себе.

Минуло ще кілька годин. Жодного повідомлення. Жодного дзвінка. Марічка міцніше стиснула телефон у долоні.

— Максику... Ну де ж ти?..

 Марічка лежала в ліжку, дивлячись у темну стелю. На годиннику була вже далеко за північ. Сон не приходив. Вона вкотре взяла до рук телефон. Жодного повідомлення. Жодного пропущеного дзвінка. Вона відкрила їхній чат.

Перечитала останні повідомлення Максима.

«Доброго ранку, принцесо »

«Поїж, будь ласка.»

«Люблю тебе.»

Марічка ледь усміхнулася.

— Де ж ти?..

Вона ще раз набрала його номер.

«Абонент тимчасово недоступний...»

Дівчина важко зітхнула й поклала телефон поруч.

У голові одна за одною з'являлися різні думки.

Спочатку вона переконувала себе, що в нього просто багато роботи.

Потім — що, можливо, зламався телефон.

Але чим довше тривала ніч, тим страшнішими ставали її думки. І раптом одна з них змусила Марічку завмерти. Вона різко сіла на ліжку.

«А якщо...»

Серце почало шалено калатати. «А якщо йому просто було потрібно...» Вона не змогла навіть договорити цю думку сама собі. Перед очима промайнула їхня новорічна ніч.

Їхні обійми.

Його поцілунки.

Їхнє перше кохання.

— Ні... — прошепотіла вона, заперечуючи власним думкам.

Максим не такий. Вона знала це. Вірила в це. Але страх уже оселився десь глибоко всередині. І чим ближче був ранок, тим голосніше він говорив.

«А якщо все-таки?..»

Марічка заплющила очі. По її щоці тихо скотилася сльоза.

— Я повинна подивитися йому в очі... — ледь чутно сказала вона.

— І тоді все зрозумію.

Рано-вранці вона швидко зібралася. Сказала мамі, що їде до Києва у справах. Сіла в маршрутку. Усю дорогу вона дивилася у вікно. Телефон мовчав. Від цього ставало ще страшніше. За майже дві години маршрутка зупинилася в Києві. Марічка добре знала адресу шиномонтажу. Вони з Максимом не раз заїжджали сюди, а Роман давно став для неї хорошим другом. Вона повільно підійшла до знайомої будівлі. На подвір'ї стояло кілька автомобілів. У боксах працювали хлопці. Ніхто навіть не звернув уваги, як вона тихо зайшла всередину. Марічка озирнулася навколо. Максима ніде не було.

— Він у кабінеті, — усміхнувся один із працівників, помітивши її розгублений погляд.

— Уже третю ніч майже не спить...