Щастя...

Першим прокинувся Максим. За вікном лише починало світати. Сонячні промені несміливо пробивалися крізь фіранки. Максим повернув голову. Поруч, міцно притулившись до подушки, солодко спала Марічка. Він довго дивився на неї, навіть не помічаючи, як усміхається. Обережно поправив ковдру, щоб їй було тепліше, прибрав пасмо волосся з її обличчя, ледь торкнувся губами її чола й тихенько вийшов із кімнати.

На кухні вже сидів Роман із чашкою гарячої кави.

— Доброго ранку, імениннику.

— Доброго.

Максим зробив собі каву й сів навпроти друга. Декілька хвилин вони просто мовчки насолоджувалися ранковою тишею. У будинку було незвично спокійно. Усі ще спали. Роман зробив ковток кави й уважно подивився на Максима.

— Можна одне питання?

— Звісно.

— Тільки відповідай чесно.

Максим усміхнувся.

— А коли я тобі брехав?

Роман теж усміхнувся.

— Ніколи.

Він поставив чашку на стіл.

— Ти серйозно щодо Марічки?

Максим одразу зрозумів, про що йдеться.

— Так.

— Я зараз не про те, що ви разом.

Він говорив абсолютно спокійно.

— Ти знаєш, яка в тебе була репутація. Я знаю. Уся компанія знає. Дівчат у тебе було достатньо. І я не хочу, щоб Марічка стала просто ще однією історією.

Максим мовчки слухав.

Роман продовжив:

— Ми друзі. Ми одна компанія. І якщо ти граєшся, скажи мені зараз. Бо потім буде боляче всім.

На кухні запала тиша. Максим дивився у свою чашку ще кілька секунд. Потім тихо сказав:

— Знаєш... Я теж думав, що це буде чергова симпатія.

Він усміхнувся сам до себе.

— Але щось пішло не так.

Роман уважно слухав.

— Я ніколи не відчував того, що відчуваю зараз.

Максим підняв очі на друга.

— Брате... Я зараз найщасливіша людина.

Він усміхнувся.

— І знаєш, що найстрашніше?

— Що?

— Я її кохаю.

Роман завмер. Він зовсім не очікував почути саме ці слова.

— Серйозно?

Максим лише кивнув.

— По-справжньому.

— Ти ж розумієш, що це вже не жарти?

— Розумію.

— І що вона зовсім не схожа на тих дівчат, які були раніше?

— Саме тому я й закохався.

Роман мовчав ще кілька секунд. Потім усміхнувся й простягнув Максиму руку.

— Бережи її.

Максим міцно потиснув руку друга.

— Життям клянусь.
Саме в цей момент на сходах почувся тихенький звук кроків. Обидва одночасно повернули голови. До кухні, ще сонна й розкуйовджена, зайшла Марічка, потираючи очі.

— Доброго ранку...

Максим одразу усміхнувся.

— Доброго ранку, принцесо.

Марічка сонно зайшла на кухню, ще потираючи очі.

— Доброго ранку...

— Доброго! — майже одночасно відповіли хлопці.

Максим одразу підвівся зі стільця. Підійшов до неї, ніжно обійняв за талію й легко поцілував у губи.

— Як спалося, принцесо?

Марічка усміхнулася.

— Дуже добре.

— Виспалася?

— Якщо чесно... ще б годинку поспала.

Роман тихо засміявся.

— Це нормально. Після ваших учорашніх обіймашок дивно, що ви взагалі прокинулися.

Марічка одразу зашарілася.

— Ром...

— Та мовчу я, мовчу.

Максим лише усміхнувся. — Іди приведи себе до ладу, а ми поки що доп'ємо каву і тобі зробимо.

— Добре.

Марічка ще раз швиденько поцілувала Максима в щоку й пішла на другий поверх. Через пів години вона вже спустилася вниз. У світлій домашній футболці, із зібраним у хвіст волоссям і без краплі макіяжу вона виглядала по-домашньому затишною. Максим на мить навіть задивився на неї.

— Що? — усміхнулася Марічка.

— Нічого...

— Не "нічого". Я ж бачу.

— Просто думаю, що ти навіть зранку найкрасивіша.

Марічка лише закотила очі.

— Підлизо.

— Є трохи.
Вона засміялася й підійшла до холодильника.

— Так... Чим будемо годувати цю голодну компанію?

Максим усміхнувся.

— Я хотів запропонувати бутерброди.

— Ні.

— Чому?

— Бо сьогодні на сніданок будуть оладки.

— О-о-о...

— І навіть не сперечайся.

Максим підняв руки.

— Я вже мовчу.

Марічка дістала яйця, молоко, борошно й почала замішувати тісто. Незабаром по всьому будинку рознісся аромат свіжих оладок.

— Ммм...

— Максим вдихнув на повні груди.

— Здається, зараз прокинуться всі.

— Саме на це я й розраховую.

І справді. Не минуло й десяти хвилин, як із другого поверху почулися сонні голоси друзів.

— Що так смачно пахне?

— Хто там уже господарює?

— Я зараз помру від голоду...

Максим засміявся й тихо сказав Марічці:

— Здається, твій план спрацював.

— Я ж казала.

Вона усміхнулася й перевернула чергову рум'яну оладку. За кілька хвилин уся компанія вже почала збиратися на кухні, а будинок знову наповнився сміхом, жартами й теплом дружнього ранку. 

Решту дня друзі провели так само весело й безтурботно. Після сніданку вони ще довго гуляли берегом Десни, фотографувалися, грали у волейбол, жартували, сміялися й просто насолоджувалися останніми теплими осінніми днями. Час пролетів зовсім непомітно. Коли сонце вже почало ховатися за обрій, Максим плеснув у долоні.

— Так, друзі! Свято святом, але давайте приведемо все до ладу.

— Оце вже нечесно, — театрально простогнав Влад.

— Я думав, після дня народження прибирає тільки іменинник.

— Можеш залишитися й прибрати сам, — одразу відповів Максим.

Усі дружно розсміялися.

— Та вже пішли, ледацюго, — підштовхнула його Таня.

За якихось пів години вся компанія дружно взялася до роботи. Дівчата мили посуд, складали залишки їжі в контейнери, витирали стіл і наводили лад на кухні. Хлопці винесли сміття, почистили мангал, перенесли меблі на свої місця й завантажили речі до автомобілів. Ніхто не стояв осторонь. Кожен допомагав, чим міг. Марічка усміхнулася, озираючись навколо. Ще зовсім недавно тут лунав гучний сміх, а тепер будинок знову став тихим і затишним.