Подарунок

 Дні пролітали один за одним. До вихідних залишалося зовсім небагато. А разом із ними наближався й день народження Максима. І якщо всі вже думали про майбутній відпочинок на дачі, то Марічка не могла думати ні про що, окрім одного питання.

«Що ж йому подарувати?..»

Вона перебирала десятки варіантів

. Парфуми?

Ні, можна не вгадати із запахом.

Годинник?

Занадто дорого.

Светр?

Вони ще не настільки близькі. Щовечора вона засинала з цією думкою і щоранку прокидалася з нею ж.

*** У четвер після останньої пари Марічка, як завжди, вже збиралася на танці. Та саме в цей момент викладач повідомив, що заняття сьогодні скасовується через технічні причини.

— От і добре, — усміхнулася Таня.

— У мене є ідея.

— Яка?

— Ми їдемо шукати подарунок твоєму хлопцю.

Марічка засміялася.

— Не називай його так...

— А як? Він же сам усім представився.

— Таню...
— Все, мовчу. Ходімо. За пів години дівчата вже гуляли величезним торговельним центром.

Вони заходили майже в кожен магазин.

— О, дивись!

— Таня підняла шкіряний гаманець.

— Ні...

— Чому?

— Не відчуваю, що це його. Пішли далі.

У наступному магазині Марічка довго розглядала чоловічі браслети.

— Красиві...

— Але?

— Але це теж не те.

Таня лише усміхнулася.

— Закоханим дівчатам дуже важко догодити.

— Я не закохана!

— Ага... Звісно.

Марічка лише легенько штовхнула її плечем.

— От вредна.

— Я? Та ні. Просто дуже добре тебе знаю.

Вони сміялися, заходили в нові магазини, пили каву, ділилися дівочими секретами, обговорювали навчання, хлопців, майбутню сесію. Марічка навіть не помітила, як проминуло кілька годин. І ось... У невеличкому магазині вона раптом зупинилася. Погляд одразу впав на одну річ. Вона мовчки взяла її до рук. Довго розглядала. Посміхнулася.

— Таню...

— Що?

— Здається... я знайшла.

Таня подивилася на подарунок, а потім на сяючі очі подруги.

— Ось тепер я бачу той самий погляд.

— Який?

— Коли людина точно знає, що це саме те, що потрібно.

Марічка щасливо кивнула.

— Так. Це його.

Не тому, що подарунок був найдорожчим. І не тому, що найефектнішим. А тому, що він був саме про Максима. Вона була впевнена: йому сподобається. Дівчата оплатили покупку, красиво запакували її й вийшли з торговельного центру. Марічка міцно притискала пакетик до себе й усміхалася всю дорогу додому. Тепер вона чекала вихідних ще більше, ніж сам Максим.

П'ятничний ранок почався, як завжди. Марічка вже виходила з дому, коли задзвонив телефон.

— Привіт, мамо!

— Доброго ранку, доню. Просто хотіла нагадати, щоб ти тепліше вдяглася. На вихідних обіцяють похолодання.

— Добре, мам.

— До речі, ти вже зібралася на завтра?

Марічка усміхнулася.

— Майже. Сьогодні після пар ще все складатиму.

— Подарунок Максиму не забудь.

— Мам...

— Що «мам»? Я ж знаю, як ти переживаєш.

Марічка тихо засміялася.

— Уже купила.

— Сподобається?

— Дуже сподіваюся.

— Якщо ти його обирала з таким хвилюванням, як розповідала мені по телефону, то обов'язково сподобається.

Марічка усміхнулася ще ширше.

— Сподіваюся.

— Передавай йому від нас із татом вітання. І гарно відпочиньте.

— Передам. Дякую, мамо.

— Люблю тебе.

— І я вас люблю.

Поклавши слухавку, Марічка ще кілька секунд усміхалася. Їй завжди ставало спокійніше після розмов із мамою. Мама ніколи не нав'язувала своєї думки, але завжди була тією людиною, якій Марічка могла розповісти абсолютно все.