Мій хлопець?

 Вони й самі не помітили, як минув час. Розмови змінювали одна одну. То вони сміялися до сліз, згадуючи університетські історії, то раптом замовкали й говорили про дитинство, мрії, батьків, про те, ким хочуть стати в майбутньому. Максим виявився зовсім не таким, яким Марічка уявляла його спочатку. За нескінченними жартами ховався уважний співрозмовник, який умів слухати. Він не перебивав, не намагався бути головним у розмові, а просто був поруч. Коли за вікном автомобіля почало світлішати, Марічка здивовано подивилася на годинник.

— Нічого собі... Уже майже п'ята ранку...

Максим теж усміхнувся.

— Виходить, я вкрав у тебе всю ніч.

— І навіть не помітив цього.

— Тоді, мабуть, це була гарна ніч.

— Дуже гарна.

Вони ще кілька хвилин сиділи мовчки. Ніхто не хотів їхати. Але обом уже було зрозуміло, що пора. Максим вийшов із машини, провів Марічку до хвіртки й легенько обійняв.

— Виспись.

— А ти обережно доїдь додому.

— Обов'язково.

— Напишеш, коли будеш вдома?

— Обіцяю.

Вони ще раз усміхнулися одне одному. Максим сів за кермо й повільно поїхав у бік Києва.

Марічка ще кілька секунд дивилася йому вслід, доки задні ліхтарі автомобіля не зникли за поворотом. Лише тоді вона тихенько зайшла до будинку, лягла у своє ліжко й майже одразу заснула.

*** Субота минула по-домашньому тепло. Вони з мамою навели лад у дворі, потім вирушили до бабусі. Бабуся, як завжди, вже чекала їх із пиріжками й ароматним чаєм. Вони довго сиділи за столом, згадували дитинство Марічки, сміялися з кумедних історій, а бабуся весь час повторювала, що внучка дуже змінилася й подорослішала. Увечері Марічка почала збирати речі. Попереду знову був Київ. Попереду були пари, сесія, а потім довгоочікувані зимові канікули.

*** До сесії Марічка поставилася дуже серйозно. Вона майже весь вільний час проводила за конспектами, готувала реферати, повторювала матеріал і розв'язувала завдання. Та був один нюанс. Максим. Він ніби навмисне щоразу знаходив спосіб хоч ненадовго відволікти її від навчання.

— Марічко, виходь.

— Максе, мені треба вчитися.

— Саме тому виходь. Голова теж повинна відпочивати.

І дивним чином він завжди знаходив правильні слова. Майже щовечора він заїжджав за нею. І викрадав її буквально на годину чи дві. Одного вечора вони сиділи в маленькій кав'ярні, пили гарячий шоколад і сперечалися, який десерт смачніший. Іншого — дивилися комедію в кінотеатрі, сміючись так голосно, що люди попереду кілька разів озиралися. А одного разу Максим узагалі привіз її до батутного центру.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Нам же не по десять років.

— А хто це сказав?

Через десять хвилин вони вже стрибали на батутах, сміялися, падали й знову піднімалися, немов справді повернулися в дитинство. Марічка давно не почувалася настільки легкою й безтурботною. Максим умів робити так, що поруч із ним вона забувала про втому, конспекти й усі свої переживання.

*** Одного вечора Максим, як завжди, під'їхав до танцювальної студії. Він зупинив автомобіль трохи осторонь і став чекати. За кілька хвилин двері відчинилися. Із будівлі вийшла Марічка. Максим уже хотів вийти їй назустріч, але раптом помітив, що слідом за нею швидким кроком ішов Артем.

— Марічко, зачекай. Вона зупинилася.

— Слухаю.

— Може, все-таки підемо завтра на каву? Просто посидимо, поговоримо.

Марічка винувато усміхнулася.

— Артеме, я ж уже казала... Ні.

— Чому? Ми ж добре спілкуємося.

— Так. Але не більше.

— Дай хоча б шанс.

— Не можу.

— Чому?

Марічка лише похитала головою.

— Бо не хочу давати надію там, де її немає.

Максим спокійно спостерігав за цією розмовою.

Без ревнощів

Без злості.

Він бачив, що Марічка поводиться чесно й ні з ким не заграє. Через кілька секунд він вийшов із машини й неквапливо підійшов до них. Марічка, побачивши його, одразу всміхнулася.

— Максе...

Не кажучи ні слова, він обійняв її за талію, легко поцілував у губи й усміхнувся.

— Я так скучив...

— Ми ж бачилися вчора, — засміялася Марічка.
— Уже майже доба минула.

Потім Максим простягнув руку Артемові.

— Привіт.

Максим. Артем потиснув її.

— Артем.

— Дуже приємно познайомитися.

 Максим спокійно усміхнувся.

— Я — хлопець Марічки.

На кілька секунд запала тиша. Артем перевів погляд на Марічку. Вона лише трохи ніяково усміхнулася, але нічого не заперечила. Цієї відповіді було більш ніж достатньо.

— Зрозумів, — тихо сказав Артем.

— Тоді більше не буду нав'язуватися.

— Дякую, — щиро відповіла Марічка.

Артем усміхнувся їм обом, попрощався й повільно пішов до свого автомобіля. Коли він зник за поворотом, Марічка повернулася до Максима.

— «Хлопець Марічки»?

Максим невинно знизав плечима.

— А хіба не так?

Вона лукаво усміхнулася.

— Здається, ми про це ще не домовлялися.

Максим зробив крок ближче.

— Тоді... зараз домовимося?

Марічка усміхнулася, але вже за кілька секунд її усмішка змінилася серйозним поглядом.

— Добре... Давай домовимося зараз.

Максим уважно подивився на неї.

— Я слухаю.

Вона мовчала кілька секунд, збираючись із думками.

— Якщо ми з тобою справді вирішили бути хлопцем і дівчиною...

Максим кивнув.

— Так.

 — То я хочу одразу сказати одну дуже важливу для мене річ.

— Кажи.

Марічка нервово переплела пальці.

— Я розумію, що ти дорослий чоловік. У тебе були стосунки. Я прекрасно розумію, що в чоловіків є свої потреби.

Максим уважно слухав, не відводячи від неї погляду.

— Але... — вона на мить опустила очі.

— Я не готова.

У салоні запанувала тиша.

— Не готова до близькості.